Непристойні танці

П’яточкин не пам’ятав, як він петляв по кімнатах і коридорах, доки нарешті знайшов маленькі двері за фломастеровим деревом, що вели в залу.

Він не встиг віддихатися, до нього одразу підбігла Катруся.

– П’яточкин, куди ти подівся? Ти знаєш, скільки часу я тебе шукаю?! Але й вигляд у тебе! Чому ти без куртки? Якісь листочки на тобі… – П’яточкин скривився від болю, коли Катруся віддирала від щоки клейкий осінній листок. – Якась мотузка бовтається позаду… з кулькою, – торохтіла Катруся, зовсім не чекаючи відповіді. Вона розв’язала бантик на поясі Петрикових штанів, і повітряна кулька, не обтяжена Петриком, смикнулася вгору, але злетіти високо не змогла.

– Зулю! – підвів голову їй услід П’яточкин. – Зулю… не треба… – Він безпомічно спостерігав, як повітряна кулька металася колами і, повільно зменшуючись, почала опускатися.

– Зулю! – прошепотів він. – Зулю, що ж буде далі?

– У тебе є грифель, квапся… А моїм подружкам… неодмінно скажи, щоб не боялися… і ризикували… Це зовсім не страшно… бути повітряною кулькою… Це для них – шанс повернутися… у свій світ… – Із тихим свистом кулька видихнула останнє повітря й лягла біля Петрикових ніг. Очі кольорів веселки на тонкій Гумовій плівці глянули на Петрика, востаннє підморгнули й заплющилися, наче зіщулились. І в цьому підморгуванні була надія й зухвалість, і в ньому не було болю.

– П’яточкин, що ти там бурмочеш? – запитала з підозрою Катруся. – Ти що, з повітряною кулькою розмовляєш?

П’яточкин мовчав, він не знав, як розповісти Катрусі про маленьку Зулю, про пригоди, які вони пережили, про подвиги, страхи, погоню й порятунок. Але для цього він ще знайде коли-небудь час, а зараз він слухняно поплівся за Катрусею.

– Та швидше, швидше! Я, наша Бо-Бо, ми хвилювалися, – невдоволено бурчала Катруся. – Доки тебе не було – а, до речі, де ти був? – доки тебе не було, ти не уявляєш, що тут діялося!

П’яточкин оглянув залу. Побоїще, судячи з усього, добігало кінця – на столах уже не було їжі. Придворні слуги, Довгі-Сріблисті й Короткі-Золотаві зіні, всі були з голови до ніг смішно прикрашені продуктами й різнобарвними соусами. Бліді, як хмарини, діти ще щось підбирали на столах і в’яло кидали в Гумового Барона. Він, і далі невразливий, стояв, склавши на грудях руки, і поблажливо усміхався.

– Нічого, нічого, обід закінчився, незабаром будемо вечеряти! – гучно крикнув він у залу й задоволено потер різнобарвні руки.

* * *

П’яточкин із Катрусею підійшли до Вчительки.

– Я приніс «Секрет Баронії», – сказав втомлено П’яточкин. – Це маленький грифель, яким я зможу написати імена на листі, і тоді ми всі повернемося додому. Але як зробити так, щоб Гумовий Барон нічого не помітив? Його треба відволікти, треба щось придумати…

– Я беру це на себе, – сказала Вчителька. – А ти, Катрусю, допомагай Петрикові. – І Бо-Бо рішуче рушила до Барона.

Вона стала біля нього, підняла руку, як у класі, коли закликала до тиші й хотіла повідомити щось дуже важливе. Тремтячим від хвилювання голосом Бо-Бо сказала:

– Діти! Ми всього лише на екскурсії в Гумовій Баронії, у гостях у Гумового Барона. Пан Барон був з нами дуже люб’язний, гостинний і щедрий.

Гумовий Барон задоволено закивав, посміхнувся й скромно потупив очі.

– Правильно, так, правильно! Ви маєте рацію! Нарешті чую варті мене слова.

Не звертаючи на нього уваги, Бо-Бо продовжувала:

– Пан Барон не винен, що його гостинність і щедрість нам не по зубах…

– Звичайно, не винен. Це він винен. – Барон пошукав очами в залі, побачив П’яточкина й показав на нього пальцем. – Я хотів, як краще… Ох… – І він ображено насупився.

– Я вважаю, – вела далі Вчителька, поправляючи шапочку на голові, – що ми повинні подякувати панові Барону за його турботу, за його прекрасний концерт, за обід із оригінальними стравами та із захоплюючим побоїщем. Я пропоную після обіду й перед вечерею на подяку трішки розважити Барона й продемонструвати йому наші таланти. Ми, на жаль, не підготували велику програму, все так зненацька… Але що-небудь експромтом… ми, напевно, все-таки можемо показати. Катрусю, Петрику, що ви на це скажете?

– Я прочитаю вірша, який присвячую чудовому панові Гумовому Барону і його чудовій країні. – Катруся вийшла наперед, витягнула руки і з награним почуттям щастя застогнала:

  • Баронія, Баронія,
  • Країна чарівна!
  • Люблю її – барвиста
  • І радісна вона!
  • Тут дихається легко,
  • Тут квіти запашні…
  • Чи справді ця країна
  • З моїх постала снів?
  • У цій країні жити
  • Хотіла б я весь час,
  • Якщо мені дозволить
  • Барон Гумовий наш.
  • Баронія, Баронія,
  • Країна чарівна!
  • Люблю її – барвиста
  • І радісна вона!

Катруся замовкла і вклонилася. Барон захоплено заплескав.

– Чудово, вражаюче, я ледь не розплакався. Молодець, Катрусю!

– Наступним номером нашої програми, – оголосила Вчителька, – Петрик П’яточкин!

– А, мій друг образливий Петрик П’яточкин! – посміхнувся йому Барон. – Я з нетерпінням чекаю.

П’яточкин вийшов наперед. Він поправив хвору руку в підв’язці й тужно глянув у вікно. Там у синьому небі й далі повільно пливли бліді літери-хмари й складали все той же незрозумілий і нудний текст: «Ласкаво просимо в Баронію! Прекрасну країну, вільну від грифеля! Грифель – це паличка…» І далі, про сланець, аспідну дошку, мінерали…

П’яточкин уже точно знав – небо посилало йому закодовану шпаргалку, в якій напозір багато зайвих слів, але зміст їх зводився до простої думки: «Баронія – країна, в якій заборонений грифель, тому що ним можна писати! Отже, його, грифель, і треба знайти!»

– Я чекаю, П’яточкин! Чим ти мене порадуєш? – перервав міркування Петрика голос Барона.

П’яточкин задумався лише на мить, мелодія й слова, зміст яких він не розумів, зненацька прийшли до нього самі. І він, відбиваючи ритм ногами й розмахуючи здоровою рукою, заговорив, – ні, просто закричав, – на одному подиху, співучо:

  • У сланцевій породі
  • Цей мінерал знайдіть, –
  • Він тонко розшарується
  • І все розкаже вмить.
  • Як дошкою шкільною
  • Цей мінерал постав.
  • Ніхто не сподівався, –
  • А я так прочитав.
  • Насправді дошка аспідна –
  • Найкраща в світі, друже!
  • О дошко моя аспідна,
  • Люблю тебе я дуже!
  • У сланцевій породі
  • Цей мінерал знайдіть, –
  • Він також розшарується
  • І все розкаже вмить.
  • Як грифелем раптово
  • Цей мінерал постав,
  • Ніхто не сподівався, –
  • А я так прочитав.
  • Ця паличка із грифеля
  • Найкраща в світі, друже!
  • О паличко із грифеля,
  • Люблю тебе я дуже!

Подиху забракло, Петрик захекався, хапаючи повітря пересохлими губами. У залі зависла тиша, яка нічого доброго не віщувала. Барон довго мовчав, а тоді похмуро й тихо прошипів:

– Я знаю, це небо… Це мерзенне небо підказало тобі текст про грифель… Тільки з цими небесами я нічого не можу вдіяти. Єдине, що від мене не залежить, це стерти хмари! – Барон із ненавистю глянув у вікно, а тоді, злобливо й глумливо, на Петрика. – Що ж, П’яточкин, непогана пісня, твоя остання пісня… Адже ми зараз будемо… вечеряти, чи не так?!

– А зараз, – уклинилася Вчителька, кваплячись виправити настрій Барона й відволікти його від Петрика, – а зараз я потанцюю! – Бо-Бо сама була вражена своєю пропозицією, вона ніколи не танцювала на сцені й лише кілька разів була на дискотеці. Вона вийшла вперед, підвела руки, стала навшпиньки й закружляла. Барон похмуро спостерігав спідлоба.

Бо-Бо зробила кілька стрибків, старанно витягаючи пальці, як балерина, тоді впала, підхопилася, поправила окуляри. Номер не вдався, і вона, намагаючись виправити свою незграбність і все-таки якось відволікти Барона, оголосила:

– Я знаю, я придумала останній номер нашої програми! Ми станцюємо всі разом. Гаразд, діти? Гаразд, пане Бароне? Сподіваюся, ви не проти? Перед вечерею, всі разом! Ми станцюємо танець, який… – «Який – що?» – подумала Бо-Бо.

– …який об’єднає… – «Що об’єднає? Ой, мамо, геть заплуталася!» – Учителька не могла дібрати потрібних слів, тому викрикнула затято й голосно:

– …який об’єднає наші серця!

– Як чудово ви висловилися! – зненацька пожвавішав Гумовий Барон. – Але даруйте, який танець ви пропонуєте станцювати? Та гаразд, це не важливо! Нехай танець об’єднає, як вам так хочеться, те, що ви назвали – для мене не дуже зрозумілим словом – «серця». Музиканти!!! – крикнув Барон і підняв, як диригент, руку.

Музиканти-зіні завмерли, чекаючи команди, і віддано дивилися на свого пана.

– Вальс? – запитав Барон, шанобливо нахиляючись до Вчительки. – Полонез? Падеґрас? Падеде?

– Хіп-хоп! – незворушно відповіла Вчителька. – Хіп-хоп із елементами рок-н-ролу і стріт-дансу, будьте ласкаві!

Гумовий Барон розгубився:

– О? «Хі-іп-хо-оп?» З елементами… чого-чого? «ро-ок-н-ро-олу» і… «стрі-іт-даансу»? – Доки Барон повільно міркував, що ж означають ці дивні слова і як їх танцюють, Учителька підійшла до своїх притихлих учнів:

– Діти! Я знаю, ви втомлені, і все-таки я дуже сподіваюся на вашу допомогу! Будь ласка! Не падайте духом! Незабаром наша «екскурсія» в Баронію закінчиться! Ми будемо про неї згадувати й реготати! Ми напишемо про неї твір! Ні – оповідання! Або навіть повість! Ми опублікуємо її! За нею знімуть фільм! Читачі й глядачі – всі! – будуть сміятися й плакати, будуть заздрити вам і пишатися вашою мужністю! – Бо-Бо говорила впевнено, але насправді не мала ані найменшого уявлення, якими словами ще можна підбадьорити втомлених і голодних дітей і вселити в них надію.

– Починайте, Бароне! – повернулася вона до нього.

– Що ж, хіп-хоп – то хіп-хоп, нехай із елементами… Музику!!! – Збитий з пантелику Гумовий Барон нарешті розгублено махнув рукою, подаючи оркестру знак. Оркестранти переглянулися – вони не знали, що грати.

Раптом тихо зазвучала одна скрипка, награючи мелодію Петрикової пісні про мінерали, аспідну дошку й грифель. Потім вступила флейта, далі саксофон, барабани, і нарешті оркестр усіма інструментами гримнув мелодію. Гумовий Барон був незадоволений, хотів заперечити, але Вчителька вже присіла перед ним у низькому поклоні. Йому нічого не залишалося, як згідливо кивнути й підійти до партнерки. І тут Бо-Бо раптом різко підхопилася й застрибала. Вона смикалася у всіх напрямках тілом, як заводна іграшка, звивалася, як змія, виставляла лікті й мотала головою так, що, здавалося, голова неодмінно відвалиться. Її синя шапочка з блакитними пушинками сповзала на чоло, окуляри зісковзували з носа, з капців випадали її босі ноги. Обличчя в Барона витягнулося з переляку й здивування.

– Що з вами?! – запитав він.

– Я танцюю, пане Бароне! Приєднуйтеся, Гумовий пане! – крикнула йому у відповідь Учителька.

– Який дивний танець!.. Я б сказав, що так… не зовсім… пристойно танцювати в моєму стародавньому замку… – промугикав Барон і зиркнув у залу. Там, вишикувавшись парами в оточенні його слуг, точнісінько так само танцювали діти.

* * *

Але нехай дивним і непристойним для палацу виглядав танець, веселий ритм мимоволі захопив Барона.

– Ах, яка різниця! Раз у житті в моєму палаці можна станцювати й так!

Гумовий Барон узявся повторювати за Вчителькою рухи, спочатку невлад і ніяково, але вже незабаром він відчув себе впевненіше.

– О, виявляється, мені подобається хіп-хоп із елементами рок-н-ролу і стріт-дансу! – вигукнув весело Барон і задерикувато махнув своїм слугам: – Чого ви стоїте? Приєднуйтеся!

Довгих-Сріблистих і Коротких-Золотавих зінь не треба було довго припрошувати. Вони з радістю, злегка почавкуючи об підлогу ногами, пішли в танок.

* * *

– Пане Бароне… ви дуже пластичний… у вас вроджене відчуття ритму… – уривчасто дихаючи, вигукувала Бо-Бо, стрибаючи поруч із Бароном. – 3 таким партнером, як ви, можна перемогти на змаганнях у нашому місті. І можливо, навіть у нашій області!

– Ви мені лестите, але мені це подобається! Ми станемо чемпіонами світу! Чому б ні? Всесвіту! Я вам обіцяю! Моя Баронія – маленька країна, але вона може збільшитися! – радісно вигукнув Гумовий Барон. Він притягнув до себе Вчительку з такою силою, що вона майже втиснулася в його розпашіле в танці Гумове тіло.

– Як стукає ваше серце, пане Бароне! – прошепотіла Бо-Бо Гумовому Баронові на вухо.

– Справді? – зачудувався Барон. Він раптом зупинився і підозріливо глянув на партнерку.

– Кажете – «серце»? І воно – «стукає»? – Так… Серце… – ослаблим голосом сказала Бо-Бо, з жахом розуміючи, що це слово вимовляти було не варто.

– І ви кажете – «стукає»? «Серце»? – ще раз задумливо й повільно перепитав Барон, відсторонюючи від себе Вчительку й пильно дивлячись їй у вічі.

«Ой, мамо, – подумала про себе Бо-Бо, – боюся…»

Але Гумовий Барон зненацька радісно хмикнув, прикриваючи рота кулаком, і глумливо прищулився:

– Ха! «Серце»?! А може, це капелюх підстрибує й об голову стукає? Або зуби? Або підбори? Або ваші окуляри об мої ґудзики постукують? Або?.. Ой, яка різниця!

І Барон схопив Учительку за руку, закрутив довкруж себе, потім різко відіпхнув, і вона, кружляючи, полетіла на середину зали, де з останніх сил танцювали бліді, як хмарини, діти.

– Дітки! Ви – великі молодці! Тримайтеся! Ще трохи, ще трішечки! Веселіше! – Бо-Бо з болем коротко глянула на дітей, краєм ока розгледіла в далекому кутку зали ноги Петрика й Катрусі – вони визирали з-під розкидистого олівцевого куща біля стіни між статуями.

– Петрику, Катрусю, покваптеся, – беззвучно сказала вона й полетіла назад до Барона.

* * *

– Залізь під кущ глибше, бо ноги стирчать, – сказала Катруся Петрикові, підтягуючи коліна до підборіддя. – Раптом побачить. – Катруся кивнула в бік Барона. – Діставай листа.

– Зараз… – П’яточкин пошукав правою рукою в кишенях штанів. – Знайшов! Отже, так, – сказав П’яточкин, струшуючи аркуш. – Ти мене прикриваєш і спостерігаєш, а я пишу всі імена друзів.

– Але ти пам’ятаєш, П’яточкин, що двадцять три імені ти стер у себе вдома, а потім, уже в класі, – моє ім’я й своє? Виходить двадцять п’ять імен. І Вчительку не забудь, нашу Бо-Бо! Вона двадцять шоста. Зрозумів? Пиши швидше, – пошепки наставляла Катруся Петрика.

– Зрозумів, – відповів П’яточкин, – а чим писати? Пальцем? – Він пошукав за пазухою, дістав прозору шкатулочку з грифелем і простягнув її Катрусі. – Відкрий.

Катруся взяла коробочку, покрутила її в пальцях – ні замка, ні кнопки, ні якої-небудь іншої застібки на ній не було.

– Не можу! Вона… не відкривається… – крізь сльози сказала Катруся.