О, з яким задоволенням танцювали зіні! Здавалося, їхні гнучкі тіла були створені для музики. Вони прикрили очі й розчинилися у звуках – зіням не треба було думати, їхні рухи виходили самі собою.
Танець народжував приємне відчуття не-Гумового тіла, а це відчуття викликало примарні спогади свята у великій спортивній залі… У кутку перед брусами – диск-жокей старшокласник, у нього смішно виголені скроні й довге волосся заплетене в кіску… Всі школярі танцюють, а вчителі тиснуться під стінкою або сидять на матах… І жодного сріблистого чи золотавого костюма… Тільки джинси, майки, кросівки… Спогади були як сон, без сліз і болю.
Зіні розплющували очі – на них напливала строката зала палацу, накочувала нова хвиля ритму, і вони, підвладні танцю, голосно сміялися й, не слухаючи одне одного, навперебій вихвалялися:
– Ви бачили, як я закрутилася? Так дуже, що заледве розкрутилася!
– А як я сплющилася? А тоді розплющилася?! Ви бачили, бачили?
– А я мінялася, мінялася, мінялася, не могла зупинитися й навіть забула, яка я була на початку! Ледь не залишилася метеликом із лускою риби.
– А я спочатку зігнулася, зав’язалася, заплуталася й ніяк не могла розплутатися! Ніяк!
– Ой, якби наш Барон влаштовував обіди з танцями щодня! – вигукували мрійливо зіні.
– Наш Барон і влаштовує їх щодня. Тільки завжди самому собі.
– Це так нудно. Той самий Гумовий Барон, та сама їжа, та сама музика для гарного травлення, той самий повільний танець із самим собою…
– Зовсім інша річ, коли хіп-хоп із рок-н-ролом і стріт-дансом! Як колись у минулому житті, вдома, у школі…
– Не згадуй, не згадуй, Барон довідається, покарає…
– Відправить у Місильню-Плавильню…
– Я так хочу побачити салют, хочу додому полетіти… повітряною кулькою…
– А якщо ти здуєшся, якщо тріснеш?
– Це єдиний шанс… Але це ризик…
– Це небезпечно…
– Але Зіша… колись же змогла?..
– Це все казка…
– Ти гадаєш? А якщо правда?
– Ніхто з нас не бачив Зішу. Може, її й не було?
– А якщо була? Колись давно… Треба спробувати…
– Мені ще… дуже страшно…
– Мені теж… Але вже не дуже… Чи дуже? Чи ледь-ледь… Сама не знаю…
– А де Зуля? Куди вона поділася?
– Ви не бачили Зулю?
– Незабаром будемо вечеряти, ми пропали… – шепотіла у відчаї Катруся. Вона трусила скриньку й чула, як тихо б’ється об стінки замурований у ній грифель.
П’яточкин довго не думав. Він узяв скляну коробочку з Катрусиних рук, поклав її на підлогу й щосили вдарив загіпсованою рукою. Скринька розлетілася на дрібні скалки. Катруся обережно розгребла їх і за мить простягнула руку Петрикові. На її долоньці лежав схожий на велику насінину грифель.
* * *
Оркестр зненацька замовк, «непристойний» для стін стародавнього палацу танець закінчився. І Вчителька з холодним жахом зрозуміла, що П’яточкин не встиг, не впорався, щось у нього не вийшло. А може, він узагалі все вигадав про «Секрет Баронії», про «грифель»? Адже він, П’яточкин, відомий фантазер, до того ж вона цей «Секрет» навіч не бачила?!
Бо-Бо глянула в залу – Петрика й Катрусі в ній не було, отже, вони ще під олівцевим кущем, отже, ще є надія. І отже, щоб виграти час, треба й далі розважати і відволікати Барона. Але як? Може, виконати акробатичний номер? Але яка ще акробатика! Вона ж не спортивна, трішки вміє плавати й грати в шахи. Ні, треба знову з ним станцювати… Але що?
Бо-Бо поправила шапочку, осмикнула спідницю й рішуче простягнула руки до Гумового Барона.
– Пане Бароне, не відмовте в люб’язності ще раз. Останній танець, танго! – сказала вона, кокетливо усміхаючись. Усі уявлення Бо-Бо про цей танець обмежувалися епізодами з кінофільмів і телевізійних серіалів.
– Невже я можу вам відмовити? Я готовий з вами танцювати аж до… аж до вечері! Зрештою, вечерю можна буде подати й трохи пізніше… – Барон був збуджений, розпашілий і дуже люб’язний. – Я, звичайно, не танцював ніколи танго, сподіваюся, це пристойний танець? Ах, утім, це вже однаково! З такою прекрасною партнеркою мені будь-який танець під силу.
– Головне в танго – пригорнутися одне до одного й повільно ходити із заплющеними очима, – пояснила Вчителька. – Це неважко, я вас вестиму.
– Оркестр, танго! – гукнув Барон.
Музиканти заграли щось тягуче, але це вже не мало ніякого значення. Гумовий Барон млосно прикрив очі й замуркотів мелодію собі під ніс. Бо-Бо обхопила його, пригорнулася до нього щокою і обережно повела по залі в протилежний від олівцевого дерева бік.
Діти і слуги-зіні не любили танго, вони стояли впереміш посередині й мовчки дивилися.
* * *
– Нумо, П’яточкин, у тебе лише кілька хвилин, пиши, – шепотіла Катруся.
П’яточкин узяв грифель, лизнув його, за давньою звичкою, розклав пом’ятий лист на підлозі і взявся писати імена однокласників. Це було неважко – на папері помітний був ще слабкий слід від олівця.
Діти зникали поступово, одне за одним, наче танули бліді хмарини, лише в останню мить неяскраво спалахували різними барвами, наче в ці напіврозталі хмарини бризнули фарбою.
Зіні, як заворожені, спостерігали, їхні очі сяяли, але на довгих віях зависли дощові хмаринки. Незабаром у величезній залі вони залишилися самі.
* * *
Оркестр грав. Гумовий Барон, заплющивши очі танцював із Учителькою. П’яточкин писав. Катруся спостерігала. Вона не встигла отямитися, як П’яточкин раптом виповз із укриття.
– Я зараз, почекай! – Він побіг до зінь.
Катруся бачила, як зіні оточили П’яточкина, нахилили голови, щоб розчути його слова, які до Катрусі не долітали. Петрик злегка торкався до зінь, квапливо й запально шепотів:
– Зуля сказала… Вона просила, щоб ви… спробували стати повітряними кульками… Як колись ваша Зіша…
– Ой, це все казки… – відповідали тихо зіні.
– Ні, це правда, я знаю точно. Зуля змогла…
– Не може бути! Зуля змогла?! І як? Але це ж так небезпечно! – хитали головою зіні. – Вона ж може тріснути, здутися…
– Це так. Втім не думайте про це, не бійтеся. Адже для вас єдиний шанс повернутися додому – повітряними кульками.
Але перелякані зіні повторювали одне:
– Я боюся, мені страшно… раптом здуюся, раптом трісну…
– Ет, – махнув спересердя рукою засмучений Петрик. – Боягузливі зіньки… Не те, що моя Зуля…
«Що ж, кожен вирішує сам, яким йому бути і що йому робити. Мені ще три імені залишилося написати», – подумав П’яточкин і повернувся під олівцевий кущ, де його з нетерпінням чекала Катруся.
– Так, пишу спочатку тебе, – сказав він їй. Але Катруся зненацька зупинила його:
– Почекай, тепер писатиму я, – сказала вона, влаштовуючись зручніше.
Петрик запитально глянув на Катрусю, і вона уривчасто, наче знехотя, почала пояснювати:
– Хтось із нас трьох буде останній у залі… Розумієш? Тебе я напишу першим – тобі треба до лікаря, на перев’язку, а тоді гіпс знімати, руку тренувати… Потім – нашу Бо-Бо, вона дуже гарна Вчителька, так чудово пояснює… Я гадаю, Бо-Бо всім дітям потрібна… особливо тепер… – Катруся відвернулася й пильно вдивлялася в небо за вікном, наче знову вирішила прочитати бліді письмена, що пливли по ньому.
Петрик слухав її й дивився на неї довгим поглядом. У неї така смішна зачіска – волосся зібране у хвостики-кущики. Цікаво, скільки їх у неї – десять? П’ятнадцять? А може, навіть двадцять? Її блідий профіль тремтів перед ним. Доки Катруся ще не повернула до нього голови, він швидко написав її ім’я.
Катруся розтанула швидко, на прощання забарвившись в яскраво-рожевий колір. П’яточкин полегшено зітхнув і всміхнувся своїм наразі навіть йому самому не зрозумілим думкам. Він знав тільки те, що писати грифелем мусив лише він, Петрик П’яточкин.
* * *
Слуги-зіні затамували подих, їхні гнучкі тіла скував страх, вони з жахом чекали, коли закінчиться танго.
В одному кінці зали Гумовий Барон танцював із Учителькою. Він усе ще плутався в рухах і наступав своїми важкими різнобарвними черевиками Бо-Бо на ноги. Вона, закусивши губу від болю, терпіла й посміхалася.
В іншому кінці зали, на підлозі під олівцевим кущем, перед аркушем м’ятого паперу напівсидів-напівлежав П’яточкин. Йому було незручно: лівою забинтованою рукою він притискав аркуш до підлоги, а в правій руці тримав грифель. Грифель! Він із самого початку був невеликий, а тепер стерся й став зовсім маленьким, просто скалочка. Його заледве можна було втримати в пальцях. Чи вистачить цієї грифельної крихти, щоб писати далі? «Учителька» – слово довге, дев’ять літер, а в його імені їх усього шість… П’яточкин тяжко задумався. Знову від нього самого зараз залежать долі… Його життя – це зрозуміло, це нормально. Але ще й Бо-Бо?!
* * *
Літеру «П» П’яточкин написав швидко, літеру «Е» – теж, а ось на літері «Т» він раптом замислився, його рішучість кудись зникла, і треба було її знову знайти, щоб дописати останні літери «РИК».
* * *
Оркестр зненацька замовк, він зробив паузу перед тим, як поставити музичну крапку. П’яточкин чув, як у тиші, що настала, тихо б’є барабан. Він прислухався – це стукало його серце. П’яточкин підвів голову й глянув у протилежний кінець зали.
– А Бо-Бо? – Петрик розглядав застиглу в останній позі танцю Вчительку.
В окулярах, у синій Гумовій шапочці з блакитними пушинками, у капцях на босу ногу Бо-Бо була схожа на смішне дівчисько. Та вона і є трішки старша від дівчиська – всього два роки вона працює в школі після інституту. Чомусь зараз П’яточкину важко було уявити, що він колись на свою Вчительку міг серйозно образитися. Але ж ображався! Ще й як…
* * *
Коли гримнув оркестр у своєму заключному акорді, Гумовий Барон зрозумів, що стоїть у смішній і незручній позі останнього руху танго і обіймає… повітря.
Всі зіні бачили: партнерка Барона розтала в його руках, як блакитна хмарка, – у цю мить П’яточкин нарешті дописав довге слово «Учителька»…
* * *
Гумовий Барон розплющив очі. Він повільно випрямився і швидко стиснув різнобарвні кулаки.
– Ось як!!! Змова?! Отже, хтось довідався «Секрет Баронії», хтось знайшов грифель? Ану… – зловісно прохрипів він, обводячи поглядом напівпорожню залу.
Під його поглядом зіні стиснулися в сріблисті й золотаві грудочки і дрібно затремтіли, передчуваючи жар і сморід Місильно-Плавильної каструлі. Але в їхньому погляді не було колишнього страху.
– Чого стоїте? Чого дивитеся?! Ви чудово знаєте, що на вас усіх тепер чекає! – загорлав на них Гумовий Барон.
Так, мала рацію Зуля, коли розповідала, що від Барона неможливо приховати думки. Йому не потрібно було довго вдивлятися в обличчя своїх зінь, щоб зрозуміти – їхні очі сяяли так, як не дано сяяти тьмяній гумі!
– Я чудово знаю – по ваших очах бачу! – про що ви думаєте! – казав Гумовий Барон, повільно йдучи до них. – Ви згадали минуле, ви розмріялися про майбутнє? Що ж, прощавайте! Місильня-Плавильня працює надійно. І незабаром у мене в замку з’явиться непотрібна різнобарвна всячина! А я знайду собі інших слуг, адже завжди будуть скривджені, які бажають покарати кривдників!
* * *
П’яточкин бачив зі свого укриття, як зіні переступили з ноги на ногу, розправили плечі, багатозначно переглянулися між собою, наче давали одна одній сигнал, глибоко зітхнули і здригнулися, їхні тіла швидко змінили форму, стали круглими, напівпрозорими і легко відірвалися від підлоги.
– Варто! – крикнув Барон, але ніхто не з’явився.
Наступної миті за вікном палацу в небі до лугу, до пагорка, де були двері з намальованим яблуком, летіли повітряні кульки.
* * *
Зала спорожніла, на оркестровому помості лежали безладно покинуті музикантами-зінями інструменти.
– Варто!!! Що це за варта, яка не може охоронити «Секрет Баронії»? Що це за варта, яка не може збити повітряні кульки? – заволав Гумовий Барон, люто бігаючи по залі.
І тут він побачив під олівцевим кущем ноги Петрика П’яточкина.
– Ага, мій друг, мій образливий П’яточкин! Ти знайшов «Секрет Баронії»? Ти дістав мій замурований грифель і написав ним стерті імена? Ти залишив мене самого, без вірних слуг, без моєї унікальної колекції, і жоден правитель тепер мені не позаздрить? І ти сподіваєшся, що я тебе помилую?
Барон широкими стрибками кинувся до Петрика.
– Ти, П’яточкин, напевно, гадаєш, що я просто гумка у твоїх ображених руках?! Просто шматок необразливої гуми?! Ото вже ні! Ти помиляєшся, образливий Петрику П’яточкин! – прошипів Гумовий Барон, і в мертвій тиші лиховісним і голосним був його шепіт.
* * *
Обпершись об хвору руку й скривившись від болю, П’яточкин намагався написати останні літери у своєму імені – «РИК». Як він не намагався, нічого не виходило. Пальці вже не тримали грифельну крихту, може, трішечки більшу від порошини.
П’яточкин чув гучні кроки, вони наближалися. Тінь Барона впала на лист. П’яточкин підвів голову, із ненавистю глянув Баронові в очі й сплюнув крізь зуби так, як умів у класі тільки він один.
– Можеш плюватися скільки завгодно, мій друже, мій образливий Петрику П’яточкин! Куди ти, туди і я, а де я, там і ти! Ми нерозлучні, як образа й помста! – зареготав Гумовий Барон.
П’яточкин швидко прислинив грифельну крихту до пальця і обережно, боячись її втратити, як єдину цінність свого короткого життя, провів нею по паперу. Він написав паличку, потім невеликий кружечок угорі праворуч від неї…
І тієї миті, коли він зібрався виводити наступну літеру – дві палички із кривою штахетиною між ними – Гумовий Барон схопив його за комір і високо підняв у повітря.
П’яточкин заплющив очі й відчув, як він летить, невагомий і безбарвний, летить і летить… Ширяє, як повітряна кулька серед хмар…