Саме цвіли кульбаби. І було їх стільки, що не полічити. Навіть якщо й долічиш до ста, то потім однак зіб’єшся.
Автомобіль, що проїздив мимо квітучої кульбабогаляви, трохи пригальмував, і просто з відчиненого вікна вилетів якийсь сіренький волохатий клубочок. Просто в кульбаби.
Потім автомобіль зірвався з місця і назавжди зник. Більше ми його не побачимо. Але то й добре. Таких автомобілів краще ніколи не бачити.
Клубочок серед кульбаб заворушився і промовив «ня-яв».
І зовсім не тому, що то був балакучий клубочок. Ні. Бо то було сіреньке волохате кошеня. Я навіть знаю, що то киця і що дуже скоро в неї з’явиться ім’я.
Киця зроду не бачила стільки квітучих кульбаб водночас.
І зовсім не вміла лічити. Навіть до десяти. Та й що тут дивного? Киця була мала-маленька. Ще тільки кошеня. І насправді це була перша весна в її житті.
Аж ось киця роззирнулася навсібіч і почимчикувала навпрошки по кульбабах. Ішла і весь час чмихала. Бо трава лоскотала їй вуса. А хто з нас не знає, що вуса є не лише в котів, а й у киць?
І от вона зупинилася біля найбільшої квітки, понюхала її й мовила:
– Добридень тобі!
Їй не хотілося бути нечемою. А вітатися вона вже вміла.
– Добридень, – відповіла кульбаба, адже кульбаби, як ніхто, з півслова розуміють котячу мову. – Але я тут не сама, – додала квітка.
«Та звісно, – подумала киця й розгубилася. – Вас тут ого-го! Якщо я почну вітатися з кожною кульбабою, то не скоро і впораюся. А потім треба буде казати “добрий вечір”».
– Добридень усім! – голосно мовила киця, і кульбаби звідусюди закивали головами й хором відказали:
– Добридень тобі!
Аж тут на одну кульбабу сіла бджола.
«Е ні, ти мене не піддуриш», – подумала киця, адже була напрочуд кмітлива. Хоч і маленька. Тож не мала наміру нюхати бджолу.