Прочесавши кульбабогаляву, киця опинилася в якомусь скверику. Там де-не-де стояли гарні дерев’яні лави. Широкі, з високими спинками і гладенькими бильцями.
На деяких сиділи звичайні бабусі, а на крайній – Бабуся в зеленій кофтині й жовтому капелюшку.
Овва! Оце так Бабуся! Достоту як та кульбабка! Тільки стократ більша! Хоч усе в неї було мов у справжньої бабусі: кофтина, спідниця, черевики й навіть руки та обличчя. А з-під капелюшка вибивалося кучеряве волосся. Тільки сиве-сиве. Якби не ті сиві кучері, то можна було б подумати, що то не бабуся, а дівчинка.
«Якщо вибирати бабусю, то тільки цю, – вирішила киця. – Сподіваюсь, у неї нема автомобіля».
І киця, недовго думавши, подалася до лавки.
– Можна з тобою привітатися? – спитала киця, бо, коти, як ви, напевно, знаєте, ніколи нікому не викають. Вони звикли з усіма спілкуватися на «ти».
Бабуся це знала, тому й не здивувалася. Крім того, вона була з тих бабусь, які з півслова розуміють котячу мову. Точнісінько так, як і знайомі вже нам кульбабки.
– О-о! – мовила Бабуся. – Де ти така взялася? Невже з коробки?
– З якої коробки?
– З-під зеленого горошку.
– Та ні. Я з будки.
– З будки?
– Ага, з собачої будки.
Киця окинула оком скверик. Дерев тут було небагато, зате всюди росла трава. Густа, як ліс. І де-не-де понад нею повитикали червоні й жовті голівки тюльпани. Краса невимовна! Щоправда, місцями трава була трохи прикошена й гарно пахла. Уздовж пішохідних доріжок зеленіли кущики самшиту. Вони росли так щільно, що мовби утворювали живий паркан.
І все-все тут було не таке, як біля собачої будки. Зовсім інакше. Здається, вона опинилася десь дуже далеко. Може, навіть в іншому місті.
– Нас було там четверо, – вела далі киця. – А тепер, мабуть, усі розбіглися. Хто куди.
– А ти розбіглася аж сюди, – усміхнулась Бабуся.
Киця й собі усміхнулася: мовляв, атож, аж сюди. Але змовчала про те, що її викинули з вікна автомобіля. Соромно було таким хвалитися.
– Тоді стрибай знайомитись, – припросила Бабуся. – Місця багато. На двох вистачить.
«Так, місця багато не лише на двох. Тут помістилися б усі мої братики й сестрички, якби їх повезли зі мною», – подумала киця.
Але чекати повторного запрошення не стала і тут же застрибнула на лавку.
– Треба познайомити тебе з Фіндусом, – сказала Бабуся і погладила кицю по спинці. – Бачу, ти така кмітлива, як і він.
– А хто це?
– Котик. Уже навіть дорослий кіт. Його принесли до дідуня Петсона в коробці з-під зеленого горошку.
– Принесли? – здивувалася киця. – То він сам не вмів ходити?
Бабуся засміялася.
– Та ні, вмів. Просто сам він не зумів би знайти до дідуня Петсона дороги. Ще був надто малий.
– А тепер він живе в тебе?
– Ні, у Швеції.
– Я не знаю, де це, – сказала киця. – Наша будка, здається, не у Швеції, а в…
Киця почухала лапкою голову, щоб згадати де, але нічого не згадала. Тож стала розпитувати далі:
– Виходить, щоб його побачити, треба їхати у Швецію?
– Та ні, усе куди простіше, – відповіла Бабуся. – Побачити Фіндуса можна в книжці.
– І в тебе є та книжка?
– Атож, навіть не одна. У мене багато котячих книжок.
Ти ба! Оце так ну! Киця просто нетямилася від радості:
це ж треба! Яке щастя, що вона вибрала цю Бабусю! У неї є навіть книжки для котів!
– А та Швеція далеко? – допитувалася киця.
– Звідси не видно.
– Але, може, я колись поїду в Швецію і його побачу, – сказала киця.
– Може, й поїдеш, – відповіла Бабуся. – У тебе ще все життя попереду.
Муся схилила голівку лизнути собі лапку й нявкнула. Бабусі почулося, ніби вона сказала:
– А назви мене Фіндусом.
Бабуся ще раз погладила кицю – цього разу по голівці – й подумала: «То сказала чи не сказала?». А тим часом киця залізла Бабусі на коліна.
«Якщо я її назву, то доведеться брати. Але чи буде мені з нею так гарно, як Петсонові з Фіндусом?» – подумала Бабуся.
А вголос мовила:
– Та який із тебе Фіндус! Ти – маленька, як мушка. Ти – Муся.
Атож, така маленька киця, схожа на мушку, не могла зватись якось інакше. Тільки МУСЯ!!! І не інакше!!!
– Може, ти не хочеш мене брати через те, що я народилася в собачій будці? – спитала киця, щойно названа Мусею.
– Ні, не через те.
– А через що?
– Бо старі люди вже не заводять котів.
– Ти стара? Не сміши мене, – Муся чмихнула. – Думаєш, я не бачила старих людей? Бачила і не раз! Вони зовсім не такі. Вони не носять зелених капелюшків і жовтих кофтин.
– Атож, – засміялася Бабуся. – Вони носять жовті капелюшки й зелені кофтини. Либонь, ти не розрізняєш кольорів? Чи недобачаєш?
– Мене викинули з автомобіля десь тут. Неподалік цього скверика, – таки зізналася Муся.
– Як же це так? – скрикнула Бабуся.
– Пусте! Однак я хотіла піти з дому.
– Куди?
– А просто так – світ за очі.
– Нічого дивного, – сказала Бабуся. – Кожен, хто виростає, іде у світ. І люди, й коти. Так заведено. Всі у свій час шукають свою дорогу.
– Я шукаю не дорогу, а нову домівку. У будці можна народитися, але краще там не жити, – сказала Муся. – У тебе є домівка?
Бабуся всміхнулася:
– Є.
– Це добре. То хіба тобі в домівку не потрібна киця?
Насправді Бабуся вже не думала заводити ніякого кота. Вона тільки два роки тому втратила свою улюблену кицю, але досі пам’ятає, як тяжко було втрачати. Хоч та киця прожила довге щасливе життя.
– Я вже боюся заводити кицю, – так і сказала Бабуся.
– Чого? Я не кусаюся, – швиденько запевнила Муся.
– Та ні, я не цього боюся. Мені спершу треба зрозуміти, чи ми вживемося разом, – сказала Бабуся.
– Ти мене полюбиш, ось побачиш, – знов швиденько запевнила Муся і раптом спитала: – А в тебе є миші?
Бабуся засміялася.
– Тут немає, а на дачі бувають, – відповіла вона. – Як холодна зима, то пролазять у хату грітися. І часом роблять шкоду.
– Ти навчиш мене їх ловити? – спитала Муся.
«Отакої! Теперішні коти навіть не вміють ловити мишей!» – подумала Бабуся, але й собі спитала:
– Як я тебе можу навчити того, чого сама не вмію?
Муся погодилася. Бабуся має слушність: навчити можна тільки того, що сама вмієш.
– Поїдемо туди? На дачу?
– Якось поїдемо.
– А «якось» – це коли?
– Не допитуйся, бо скоро постарієш.
– І стану Бабусею? Ура! Носитиму жовтий капелюшок і зелену кофтину! Ура! – вигукнула Муся.
«А чом би й ні?» – подумала Бабуся і сама собі всміхнулася.
Але перш ніж думати далі про капелюшок і зелену кофтину для киці, Бабусі треба було з’ясувати ще дещо.
– Тільки спершу домовимося, що ти будеш їсти борщ і вівсяну кашу.
– Борщ із м’ясом?
– Ні, з хлібом, – усміхнулася Бабуся. – Я рідко варю з м’ясом.
– Тоді буду і без м’яса.
– А питимеш молоко?
– Питиму.
– І не клянчитимеш ніяких «кітікетів», «віскасів», «фріскісів» і «феліксів»?
– Ні. Я їстиму те, що й ти, – пообіцяла Муся.
Бабусі сподобалася така обіцянка. Але, очевидно, їй хотілося дізнатися про Мусю ще більше. Все-таки кота треба оцінювати не лише за мастю чи довжиною хвоста. Слід бодай трішки мати уявлення про його вдачу. Щоб потім не було несподіванок. Чи розчарувань. Є коти, що їх ніби й немає в хаті. Такі непомітні. Поникають з кімнати в кімнату, поплентаються на кухню, поїдять. Поп’ють води. І знов никають. Тихі, як привиди. Багато сплять. Хтозна, яка вона, ця Муся. З усього видно, що до привидів їй далеко.
– А не будеш водитися з Семеном Семеновичем? – питала далі Бабуся.
– Я не знаю, хто це такий.
– Це такий рудий котяра. Ходить вечорами по скверику і полює пташок. Якби я була кицею, то не дружила б з ним, – відповіла Бабуся.
Муся твердо пообіцяла не водитися з Семеном Семеновичем. Навіть присяглася, тричі приклавши праву лапку до грудей. Це свідчило про те, що в неї хороші манери. Отже, ця киця – не лише кмітлива, а й добре вихована, подумала Бабуся.
– А з ким мені тут дружити? – спитала Муся. – Ну… крім тебе?
Бабуся усміхнулася. Як же пояснити цій допитливій киці, що той, із ким захочеться дружити, може з’явитися дуже несподівано? Впаде як сніг на голову. У цьому скверику шастає чимало всяких котів. Хоч дружити можна не тільки з ними.
– Знаєш, стареньким людям не хочеться зайвого клопоту, – мовила Бабуся таким тоном, ніби й досі сумнівалася: брати собі кицю чи не брати.
Ні, такого Муся не знала. Точніше, не розуміла. Та хоч була ще мала-маленька, а ніскілечки не сумнівалася, що з нею клопоту не буде. А якщо й буде, то аж ніяк не зайвий.
– До того ж: якби знати, що нам з тобою буде добре, – сказала Бабуся таким самим тоном.
– Я дуже старатимуся, щоб було, – пообіцяла Муся.
А подумки додала, що навіть сідатиме Бабусі на коліна, коли матиме вдосталь часу. Може, й частіше, ніж треба.
Бабуся, мабуть, зрозуміла це, бо сказала:
– Гаразд, ходімо додому. Он у той будинок, – Бабуся кивнула головою за бузкову алею.
І вони пішли. Коли б це так ішли люди, то можна було б сказати, що вони йдуть рука в руку. Але як сказати про Бабусю й Мусю, я не знаю. Ще думаю.