Спершу вони зайшли в під’їзд дев’ятиповерхового будинку. Тоді – у помешкання на першому поверсі ліворуч від ліфта. Відчинили двері й ступили в передпокій, де на вішаку висів коричневий плащ. Чималенького розміру. А внизу під ним стояли великі брунатні черевики.
– Чиї це? – спитала Муся.
– Мого чоловіка, – відповіла Бабуся.
– То він удома?
– Ні, він помер, – мовила Бабуся.
– То чого вони тут стоять? – не зрозуміла Муся.
– Бо я біля них ставлю свої. Тоді мені здається, що він роззувся перший за мене, – відповіла Бабуся. – Пішов на кухню і заварює чай.
– Можна, я в них спатиму? – спитала Муся.
– Чого б це ти в них спала?! – здивувалася Бабуся. – У черевиках не сплять навіть коти.
І Муся стала роздивлятися навколо. Ану, цікаво, де ж тут можна буде спати? Мабуть, у кімнаті. Та тут аж дві кімнати! Цікаво, у котрій спить Бабуся? Певно, у тій, де стоїть ліжко і комод. Кімната зовсім маленька, більше схожа на якийсь закапелочок, а не на кімнату.
Добре, що була ще й велика кімната. Бо якби не було, то де помістилися б ці книжкові полиці, шафа, письмовий стіл і диван? Та ще й піаніно. А картини! Вони висіли чи не на всіх стінах. Їх не було хіба що на стелі.
– Це все намалював мій чоловік, – сказала Бабуся. – Він був художник.
Муся застрибнула на полицю, щоб роздивитися картини ближче. І відразу ж побачила велику фотографію двох дівчаток, що стояла на одній полиці під склом.
– Хто то? – спитала Муся.
– Мої діти, – відповіла Бабуся. – Колись вони грали на ось цьому піаніно.
– Колись грали? – у Мусі затремтів голос. – То… А вони живі?
– Атож, – усміхнулася Бабуся. – Просто живуть далеко звідси.
– В іншій країні?
– Та ні, на іншому краю міста, – знов усміхнулася Бабуся.
– А хіба це далеко? – перепитала Муся.
– Не так щоб і далеко, але далеко, – сказала Бабуся і якось сумно всміхнулася. – Але вони вже дуже-дуже дорослі. У них у самих уже є діти.
Потім трішки помовчала й додала:
– А з ними багато клопоту.
– Зайвого? – спитала Муся.
– Ні, звичайного, – відповіла Бабуся. – Як і буває, коли діти ростуть. А сюди вони навідуються рідко. Лише на великі свята.
– То ми тут будемо самі! – вигукнула Муся. – Самі! Але ми не нудьгуватимемо! Обіцяю!
– Тільки зарубай собі на носі: іноді я дуже стомлююся, – мовила Бабуся. – І часто прилягаю відпочити. Або сідаю за піаніно щось пограти.
– А я тобі не заважатиму, – вигукнула Муся й застрибнула на підвіконня, де стояв кущ гібіскусу. – Я знайду собі якесь заняття.
– Поки що просто привітайся з квіткою, – сказала Бабуся. – Вона готується завтра зацвісти. Бачиш пуп’янок?
– Але вона не знає мене, – відповіла Муся.
– Уже знає, – сказала Бабуся. – Ти ж не думаєш, що вона тебе не бачить?
– Та ні, думаю, бачить. Ще ж не смеркло, – сказала Муся. – А вночі квіти сплять?
Яка ж ти розумака, подумала Бабуся, бо сама себе не раз питала, чи квіти сплять. А потім сама собі відповідала: сплять, і їм сняться казкові сни. Такі красиві, що з них не хочеться прокидатися.
– А якщо заманеться вибігти надвір, то можеш через балкон, – мовила Бабуся. – Там вікно відчинене. До того ж це перший поверх, не заб’єшся. Хоч краще, звісно, виходити у двері.