Та Мусі передусім кортіло гарненько ознайомитися з помешканням. І надивитися собі місцинку, де зручно було б лежати. Мабуть, ось тут, на дивані. Біля цієї вишитої подушечки. І тільки вона там умостилася, так і заснула. Міцним котячим сном. Ще б пак! Після того, що вона пережила, лише так і засинають.
Прокинулася Муся пізненько. А що ж ви думали? Коли сон міцний, то добре й спиться. До того ж їй снився дуже красивий сон, де всюди цвіли кульбаби. Здавалося, що крім кульбаб на світі більше нічого й нікого немає. Тому й не хотілося прокидатися.
Бабуся вже поралася на кухні. Саме насипала вівсяну кашу з молоком у мисочки. В одну – собі, а в другу – Мусі.
Каша була смачнезна. Вилизавши свою мисочку до блиску, Муся зиркнула на Бабусю й мовила:
– Я ж тобі казала, що їстиму те, що й ти. Тепер віриш?
– Атож, – усміхнулася Бабуся. – Але я ще вип’ю кави.
Та Муся кави не захотіла. Їй не сподобалося, що кава чорна. Невже не можна було зварити білої?
– Може, згодом… Або колись, – чемно відказала вона, щоб не образити Бабусю.
Потім Муся гайнула у велику кімнату. Мовляв, їй треба пороздивлятися картини на стінах, бо вчора так і не встигла.
Мабуть, Бабусин чоловік-художник страшенно любив скверик. На картинах були намальовані дерева, квіти і трави, а на одній – самі кульбаби. Дуже схожі на справжні. І неймовірно красиві.
– Він так їх любив, що міг малювати і взимку, – сказала Бабуся. – Як і всі ці маки, конвалії й ромашки. З уяви.
А потім Бабуся сама себе обірвала й спитала:
– Слухай, а що, як тебе хтось шукає?
– Ніхто не шукає, – відповіла Муся. – Ти забула, що мене викинули з автомобіля?
– Та ні, не забула, – сказала Бабуся. – Але буває так, що хтось викидає, а хтось шукає. Я бачила раз таке оголошення: «Шукаємо свого кота… чекаємо… журимося…». Навіть із фотографією.
– А мене ніхто ніколи не фотографував. Навіть не малював, – і Муся стрибонула з полиці на шафу.
Нехай Бабуся побачить, що вона й літати вміє. І викине з голови всякі там оголошення з фотографіями. Ні, її ніхто-ніхто не шукає! Та з якого б це дива?!
Тоді Муся цілий ранок училася полювати: крутилася кружка й ловила свій хвіст. Мабуть, саме так коти тренуються ловити мишей.
Та враз їй щось стрельнуло в голову й вона запитала:
– А бабуся в того Фіндуса є?
– Ні, у нього є дідуньо. Петсон, – відповіла Бабуся. – Я тобі про них обох казала. Ходи сюди, сама їх побачиш.
Бабуся довго шукала окуляри. Муся пирхнула. Яка смішна Бабуся в окулярах!
– Не смійся, доживеш до мого віку, то теж колись постарієш і шукатимеш окуляри.
Муся уявила себе в окулярах і ще раз пирхнула. Та вона в окулярах буде ще смішніша, ніж Бабуся!
Бабуся взяла з полиці кілька великих книжок. Муся дивилася то на Фіндуса, то на Петсона й думала: «Гм, як їм гарно удвох!.. Зате… зате в мене є Бабуся! І я ні на кого її не проміняю».
Зненацька десь із передпокою до кімнати долинув дзвінок. Муся вперше чула такий пронизливий звук. Що то? З’ясовується, дзвонили в Бабусині двері. Ти ба! У собачу будку ніхто ніколи не дзвонив. Щоправда, там і дверей не було.
– Хто це там? – пробурмотіла Бабуся. – Мабуть, Приятель.
Цікаво. Що за приятель? Мабуть, який-небудь старенький дідусь. Може, теж сивий. І такий самий худорлявий, як Бабуся. Ану ж нехай зайде в кімнату, там і побачимо, подумала Муся.
Бабуся відчинила двері, і поріг переступив дуже маленький чоловік. Власне, не чоловік. Хлопчик. Русявий. У синіх шортах і білій футболці. Та який же це приятель? Він же навіть не сивий!
– Е ні, це ще не Приятель, це Малий, – сказала Бабуся Мусі так, ніби почула її думки. – Знайомся.
Муся відразу ж і познайомилася. І вийшло це в неї завиграшки. Тільки-но Малий сів на диван, Муся заскочила йому на коліна, наче зроду тільки там і сиділа.
– Це Славко, онук мого Приятеля. Але й він мій приятель, еге ж? – і Бабуся змовницьки підморгнула Малому.
Цікаво – онук приятеля. І теж приятель. Он воно як!
– Дідусь зараз зайде, – мовив хлопчик. – Як тільки договорить по телефону.
Скоро зайшов і дідусь. Цебто Приятель. Він уже не дзвонив у двері, бо вони були прочинені.
– Ти що – завела собі кицьку? – спитав Приятель, побачивши на колінах у Славка Мусю.
– Це не я. Вона сама завелася, – усміхнулась Бабуся.
Муся теж усміхнулася, та ніхто за вусами її усмішки не помітив.
– І що ти з нею робитимеш, коли кудись поїдеш? – знов спитав Приятель.
– А куди я їжджу? – мовила Бабуся, трохи помовчала й додала: – Хіба на кладовище.
– І все-таки? – допитувався Приятель. – Я на твоєму місці ніколи не взяв би. Навіщо тобі зайвий клопіт?
Ну й причепа! Добре, що Бабуся не на його місці! Який це зайвий клопіт? Чого цей Приятель такий приліпко?! Нехай подивиться на Малого, тоді й зрозуміє навіщо. Коти, що сидять у людей на колінах, нікому не можуть завдавати зайвого клопоту. Краще б той Приятель не зарікався, що ніколи не взяв би. Цього заздалегідь ніхто не знає, людина тим паче.
– Та який там зайвий клопіт! – сказала Бабуся, мовби підслухала Мусині думки. – Ось побачиш, вона й тебе полюбить.
Звичайно, полюблю, подумала Муся. Якщо він Бабусин Приятель – то він і мій приятель.
Потім Бабуся вдягнула капелюшок і мовила:
– Ми вас трохи проведемо, – та й відчинила двері.