Вони трохи походили в скверику, а потім сіли на вже знайому нам широку лавку з високими спинками і гладенькими бильцями.
Бабуся з Приятелем щось собі говорили, але Мусі та Славкові на місці не сиділося. Вони гасали по траві й толочили її, поки не потомилися.
Аж тут Приятель гукнув Славкові, що пора йти в музичну школу. Адже канікули ще не почалися.
– Як згадаю, скільки я туди ходила, то й не віриться, – мовила Бабуся. – Здається, цілий вік. – Тоді обернулася до Мусі й пояснила: – Щоб ти знала, я навчала там таких оце Славків музики.
На прощання Славко помахав Мусі рукою і кинув їй «Бувай!».
Враз Муся згадала Семена Семеновича й спитала в Бабусі:
– А що той Семен Семенович, про якого ти згадувала? Чого ти його не любиш?
– Бо він стрибає на лавки й сідає на коліна будь-кому. А справжній кіт повинен відчувати людей.
«Я буду вчитися відчувати», – подумала Муся.
Бабуся поклала собі на коліна руки, заплющила очі й мовила:
– О… соловейко… Вже прилетів. Слухай, як гарно співає! Муся нашорошила вуха, розглянулася по траві й лапкою тицьнула на ворону, що гуляла неподалік.
– Ото він?
– Та де! Він завбільшки з мій кулачок. Звідси ти його не побачиш.
Муся глянула на Бабусин кулачок. Ото такий соловейко?!
– Ворона не вміє співати, – сказала Бабуся.
– Зате вона гарно каркає, – сказала Муся.
Ворона мовби почула, що її хвалять, злетіла вгору й сіла на березу. Може, хотіла влаштувати там сцену і проспівати «Кар-кар-ка-а-ар» під аплодисменти. Чого це вона думала, що хтось буде їй плескати в долоні?
– Може, й гарно, – згодилася Бабуся. – Якщо не довго і не надто голосно.
Вони ще трохи посиділи, послухали соловейка, а тоді Бабуся сказала:
– Що ж, ходімо розминати ноги, – і підвелася з лавки.
– Хто ноги, а хто лапи, – відказала Муся.
Відтоді вони щодня розминали хто ноги, а хто лапи. Сиділи на лавці, заплющивши очі, і слухали соловейка. Часом до них виходили Приятель та його онук Славко.
Дні стояли сонячні й теплі. Та однієї неділі за вікнами залопотів дощ, і їм довелося цілий день провести вдома. А тоді ще один. Бо дощ не квапився вщухати.
Тепер Бабуся здебільшого сідала в кріслі на балконі, заплющувала очі й слухала не соловейка, а дощ. Вона казала, що його лопотіння схоже на музику. На «Вальс дощу» Фридерика Шопена. А якось раз навіть сказала:
– Бачила в кімнаті піаніно? На ньому грали цей вальс мої доньки. І як же гарно вони його грали!
«То он чого тут стоїть піаніно! – подумала Муся. – А я там просто собі лежу».
Час од часу Муся застрибувала на підвіконня й видивлялася дощ. Вона ще ніколи не чула Фридерика Шопена, але «Вальс дощу» їй подобався.
Коли дощ переставав лопотіти, він просто моросив. Тоді на електричні дроти всідалися рядочком голуби. Так ніби приймали душ. Атож, приймали душ! Бо чого б їм дарма сидіти й мокнути?
Може, там сидить і той голуб, якого вони з Бабусею недавно врятували від жуйки? Він нею, бідолашний, вдавився. Власне, рятувала Бабуся, а Муся тільки дивилась, як Бабуся взяла пінцетик, розкрила йому дзьобика і витягла з горла ту злощасну жуйку.
А ондечки, мов з-під землі, з’явився якийсь кіт і став пити з калюжки дощову воду. Добре, що це не Семен Семенович, подумала Муся. Може, ми з ним колись подружимося.
У калюжці плавала чорна пір’їна. Ворона не помітила навіть, що загубила її. Чи, може, вона їй непотрібна. Або зайва.
– Надворі ходять парасолі, – мовила Муся. – Глянь, які красиві!
– Мабуть, красиві, – згодилась Бабуся. – Мені не дуже видно. Треба вдягати окуляри. Певно, то не парасолі, а люди.
Мало-помалу дощ перетворювався на безкінечну мрячку. На асфальті поблискували більші й менші калюжі. Горобчики, либонь, думали, що то мисочки з водою. Підстрибували ближче, вмочали в них дзьобики й пили. Може, дощова вода смачніша за звичайну? От би вибігти надвір і самій сьорбнути! Нехай трохи згодом. Поки Бабуся не наслухається Фридерика Шопена. Може, тоді разом і вийдемо.
Але дощ ущух лише наступного дня. Визирнуло сонце й розігнало темні хмари. Зоставило в небі самі тільки білі.
– Пора надвір, – сказала Бабуся і простягнула руку до торбинки.
А там уже вмостилася Муся:
– I мене.
– Придумала! – засміялась Бабуся. – Ітимеш пішки.
– Як? По мокрому? – закомизилась Муся.
– То й що? Не розтанеш, – відказала Бабуся.
Біля вхідних дверей у під’їзд Бабуся зупинилася.
– Оголошення? Що там тепер пишуть? – спитала Муся.
– Ну й дивина! – вигукнула Бабуся. – Не повіриш. Пишуть: «Міняю сірого кота на білого». Отаке. І дають контактний телефон.
Е ні, я не біла, подумала Муся. І ні на кого не міняюся. Мені не потрібен контактний телефон. Ніякий!
Того дня Муся і Бабуся довго розминали хто ноги, хто лапи. Бо геть усі лавки були мокрі-мокрісінькі. Вони мережили асфальтовими доріжками туди-сюди, аж поки стомилися і довелося плентатися додому.
* * *
А раз Бабуся з Мусею не встигли добігти додому й попали під дощ. Точніше, не під дощ, а під справжню зливу.
Муся змокла до рубця. На ній місця сухого не було. Бачили б ви кицю! А надто – її хвоста! Він був схожий на облізлу мишу.
Муся мало не плакала:
– А що, як я його застудила?
«Так, краще на мокрого кота не дивитися», – подумала Бабуся, взяла рушник і витерла Мусю з голови до хвоста.
– Ану поворуши, – загадала Бабуся Мусі.
Муся поворушила.
– От бачиш? Усе добре, – сказала Бабуся. – Здоровішого хвоста ще треба пошукати. Але щоб гарненько зігрітися – побігай.
– А ти? – спитала Муся. – Ти бігатимеш?
Ні, Бабуся бігати не захотіла. Після дощу вона ще пішла під один дощ – під душ.
Увечері до них зайшов Приятель. Цього разу сам. Славка забрали на вихідні мама й тато.
– Трохи перепочинеш, – мовила Бабуся.
– Не встигну, – відповів Приятель. – Післязавтра знов привезуть.