Якось уранці Бабуся прийшла з крамниці й сказала:
– А знаєш що? Відсвяткуємо твій день народження, – і Бабуся виставила на стіл з торбини все, що купила.
– Коли?
– Коли захочеш, – відповіла Бабуся. – Хоч і сьогодні… Мабуть, спечу тобі торт. Давно нічого не пекла.
Муся мрявкнула:
– Ніколи не їла тортів.
– Цей їстимеш так, що й за вухами лящатиме! – усміхнулася Бабуся.
На обід посеред столу стояв таріль, а на тарелі лежав торт. Печінковий.
Посеред торту стриміла красива блакитна свічечка.
– А хто її з’їсть? – спитала Муся.
Бабуся сміялася так довго, що й присіла край стільця, щоб досміятися. А потім подумала, що, може, це не так і смішно. Наступного року треба буде встромити на день народження якусь їстівну свічечку.
– А тепер задумай бажання, заплющ очі й задми свічку, – сказала Бабуся.
– Бажання? Своє?
– Звичайно, своє, вже ж не моє, – відповіла Бабуся. – Найсокровенніше. І найомріяніше.
Муся заплющила очі й задумала бажання. Свічку вдалося погасити з першого разу. Торт пахнув чимось дуже смачним. Тож у Мусі й справді за вухами лящало. Так, що було чути надвір. Голубам і вороні. Може, навіть соловейкові.
Потім Муся довго й ретельно облизувалася.
– Знаєш, що я задумала? – спитала вона Бабусі.
І тільки-но Бабуся хотіла відповісти, як Муся випалила:
– Я хочу день народження щомісяця!
– Але запам’ятай одне: бантиків я тобі не в’язатиму. Ні на хвоста, ні на голову, – сказала Бабуся.
– Невже тутешні коти в’яжуть собі на день народження бантики? – сторопіла Муся.
– О, ще й не таке буває, – зітхнула Бабуся. – Сама побачиш. Охо-хо…
І Муся й собі зітхнула:
– Охо-хо…
Аж тут нагодився і Приятель. Цього разу – зі Славком. Якраз вчасно. Тож перепало від святкового столу й Приятелеві, і Славкові. На їхнє щастя, Бабуся з Мусею не встигли вмолоти усього печінкового торта. І їм він також дуже сподобався. А бажання, яке задумала Муся, – іще дужче. Чудово! Ніхто не був проти того, щоб святкувати Мусин день народження щомісяця.