Часом Бабуся гуляла в скверику й сама. Іноді – з Приятелем. Муся знала: якщо Бабусі немає вдома, то вона – у скверику. Надворі було так тепло, що балкон завжди стояв відчинений, і для Мусі не було нічого легшого, ніж туди застрибнути. А там сидіти й чекати, коли повернеться Бабуся. Звідти навіть видно лавку, де сиділи Бабуся і Приятель. Жаль, що не чути, про що вони гомоніли.
– Що ж, треба йти додому. Веду Малого на музику. Сьогодні в школі останнє заняття, – сказав Приятель.
Бабуся усміхнулася і підвелася з лавки.
– І я піду. Тепер і мене є кому чекати, – мовила Бабуся.
Одного дня на Мусю напали ліньки. Їй не хотілося нікуди йти, і вона лежала на підвіконні й дрімала.
Крізь дрімки до неї долинав собачий гавкіт. Хоч як подумати, то й правильно. То ж собака. Не нявкати ж йому. Це, мабуть, той собака, що читає книжки. Точніше, не він читає, а господар, коли часом сідає посидіти на лавці.
Або той, що рветься з ланцюжка, як побачить когось не такого, як сам.
Стривайте, а хто то там під другою лавкою? Муся розплющила одне око. Тоді друге. Часом не котик?
Авжеж, котик. Плямистий і гарненький. Точно не Семен Семенович. Від кого це він там сховався? А що, як із ним можна буде дружити? Ану дізнаюся, подумала Муся. Дрімки хто-зна де й поділися.
І вона одним скоком вистрибнула з балкона на землю. Підкралася до лавки. Зупинилася за пів метра і випалила:
– Як тебе звати?
– Ніяк, – відповів котик.
– А мене вже названо, – похвалилася Муся. – Зі мною живе он та Бабуся. У жовтому капелюшку.
Котик подивився в бік лавки.
– Тобі пощастило, – сказав котик. – Я її давно знаю. Вона хороша. З нею, мабуть, непогано жити.
– Хе, непогано! Та ти не уявляєш, яке то щастя – мати таку Бабусю, – сказала Муся. – Випускає мене саму погуляти, ніколи не докучає. Гладить лише тоді, як я захочу.
– Ти ба! – сказав котик. – А ти часто хочеш?
– Хе, буває, що й часто, – відповіла Муся. – Інколи не можу заснути, поки вона не погладить мене. А ще я вмію казати «нявбраніч». Їй подобається. До речі, можу й тебе навчити. Приходь сюди ввечері.
– Гаразд, – відповів котик. – Прийду.
Треба сказати, що котик був тямущий і дуже швидко навчився. За один вечір. От лише вибрати бабусю виявилося важче. Бо йому хотілося таку хорошу, як у Мусі. Але ж хіба хороших бабусь на всіх котів вистачить?