Там, де цвіли кульбаби, тепер світилися сиві голівки. А потім облітали на вітрі і кружляли понад травою. Легесенькі, мов парашутики. І було їх стільки, що годі перелічити. Мусі здалося, ніби вона таке вже десь бачила. Але де? Мабуть, уві сні. Авжеж. Там ще й не таке можна побачити.
Минав травень, і помалу минав місяць жовтих кульбаб і білих парашутиків. Діялося щось неймовірне й досі небачене. Парашутики мовби водили в повітрі кривий танок. А потім якось непомітно зникали. Один парашутик сів Мусі на носика. Довелося чхнути. Раз і другий.
Але… Йой! Муся згадала Бабусине сиве волосся, що виглядало з-під жовтого капелюшка. І серце в неї забилося частіше. Ніби хтось по ньому застукав молоточком. А що, як і Бабуся облетить?
І вона прожогом кинулася до тієї лавки, де сиділи Бабуся і Приятель. Їхні сиві голови були схожі на великі парашутики і світилися на сонці. Жовтий (чи, може, зелений) капелюшок лежав у Бабусі на колінах. А на ньому лежала Приятелева рука. Один білий парашутик сів йому на руку, а другий – Мусі на ніс. Від приємного лоскоту Муся чхнула й заплющила очі. Може, тепер не все так швидко минатиме?
А неподалік алейками їздив на своєму двоколісному велосипедику Славко. Малий Приятелів онук. Туди – сюди. Їздив і сміявся. Він іще не знав, як швидко все минає. А коли б йому хтось і сказав про те, то нізащо не повірив би.
КІНЕЦЬ