Пан Мудрун

Дівчата й Золотуня прочісували ліс. Лілі угледіла ще одну частинку стрічки.

– Сюди! – покликала вона.

Перегодом Джесс знайшла ще шматочок, а потім і Золотуня побачила один під високим деревом.

– Ми на правильній дорозі, – зауважила вона.

Але то була остання стрічка, яку вони знайшли.

Джесс зітхнула.

– Не можу в це повірити! Ми були так близько.

Вони замислилися, що робити далі, і аж підскочили, коли раптово почули гучний шурхіт угорі.

Джесс звела очі й закричала:

– Обережно!

З дерева сипалися сотні мертвих листків.

– Гадаєте, це Грізельдиних рук діло? – запитала Лілі, стривожено дивлячись угору. На саму думку про те, що десь неподалік вештається відьма, дівчинку пройняло тремтіння.

Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Ще більше листя посипалося на землю. Джесс підійшла та притулилася руками до дерева. Вона відчула, як стовбур рухається в неї під пальцями…

Дівчинка обійшла його. Поверхня стовбура пульсувала й стискалася!

– Агов, погляньте на це! – гукнула дівчинка.

Лілі та Золотуня поспішили до неї. На дереві з’явилися сходи: вони обвивали стовбур і здіймалися до гілок.

– Знову чари, – видихнула Лілі.

– Може, Люсі там! – припустила Джесс. – Пропоную це з’ясувати.

Вона поставила ногу на нижню сходинку й почала підійма­тися. Золотуня і Лілі трималися позаду неї.

Опинившись нагорі, Джесс крикнула:

– Тут якась хатинка!

– Ти сказала «хатинка»? – зди­вовано перепитала Лілі.

– Еге, – підтвердила Джесс. – Двері відчинені. Можливо, Люсі всередині!

Золотуня і Лілі піднялися за Джесс до хиткої хатинки на дереві. Дівчатам довелося трохи пригнутися, бо їхні голови торкалися стелі. Всередині було похмуро, всюди розкидане листя й жодних ознак Люсі…

Проте там сидів сич у смугастому жилеті з безліччю маленьких кишеньок і з моноклем на одному оці.

– Пугу-у-у! – вигукнув сич і натиснув на важіль довгої трубки, яку тримав у руках.

Ш-ш-ш-ш-ш! Вперед полетіло листя, і з несподіванки дівчата аж завищали.

– Пугу-у-у! – дужче крикнув сич, кинув трубку монокль і відлетів.

– Не бійтеся! – сказала киця. – Це я, Золотуня. А це – мої друзі, Лілі та Джесс!

Сич заметушився.

– Де мій монокль? – панікував він. – Я нічого без нього не бачу.

Лілі знайшла його й подала сичеві.

– Дякую, – відказав сич. – Я прошупаю.

– Прошупаю? – перепитала Джесс.

– Мабуть, він має на увазі «перепрошую», – зауважила Лілі.

– Дівчатка, це пан Мудрун, – пояснила Золотуня. – Здається, ми в його секретній майстерні.

Дівчата почали розглядати все довкола. Незавершені винаходи, ескізи та інструменти були всюди. На кресленні з написом «для родини Сірохвостиків» була зображена схема подвійного дитячого візочка, в якому могло б поміститися по п’ять мишок на кожному з рівнів. На якомусь малюнку була машина для ловлі пташок, що випадають з гнізда.

– Навіщо вам ця довга трубка? – поцікавилася Лілі, показуючи на штуковину, яку тримав пан Мудрун.

– Це мій новий винахід, – відповів сич. – Бластяний листер. Ой, тобто листковий бластер. Бачте, тут всюди валяється листя і псує мої винаходи. – Він подивився, примружившись, на Джесс та Лілі. – Що ви за істоти такі?

– Джесс та Лілі – маленькі люди, – пояснила Золотуня. – Вони розумні й хоробрі.

– Це, звісно, дуже цікаво, – відказав пан сич. – Але чому ви тут?

Золотуня розповіла йому про Люсі, бабайок та Чарівну Шипшину.

– Ви бачили Люсі? – запитала Лілі.

– Боюся, що ні, – відповів пан Мудрун.

Це анітрохи не здивувало Лілі: видно, що зір у нього не надто хороший.

– Спробуйте мій телескоп, – запропонував птах. – Можливо, вам пощастить побачити заменьке майченя… ой, маленьке зайченя.

Він відчинив двері та провів дівчат на балкон.

Скинувши зшите з листочків покривало, пан Мудрун показав їм дерев’яний телескоп. Лілі нахилилася й почала роздивлятися ліс в усіх напрямках. Раптом вона побачила, як на верхівці каштана щось ворушиться.

– Це Люсі! – закричала дівчинка. – Вона в клітці. Люсі похнюпила вушка, і вигляд у неї дуже сумний.

Джесс і Золотуня охали, по черзі дивлячись у телескоп на маленьке зайченя.

Було видно, як ворушаться губи Люсі: «Допоможіть! Будь ласка, хто-небудь – рятуйте!»

– Люсі дуже налякана! – вигукнула Золотуня.

Джесс стиснула кулаки.

– Ми повинні випустити її звідти, негайно!

– Але вона так високо на дереві, – з відчаєм у голосі промовила Лілі. – Нам ніколи до неї не дістатися!