Дівчата й Золотуня прочісували ліс. Лілі угледіла ще одну частинку стрічки.
– Сюди! – покликала вона.
Перегодом Джесс знайшла ще шматочок, а потім і Золотуня побачила один під високим деревом.
– Ми на правильній дорозі, – зауважила вона.
Але то була остання стрічка, яку вони знайшли.
Джесс зітхнула.
– Не можу в це повірити! Ми були так близько.
Вони замислилися, що робити далі, і аж підскочили, коли раптово почули гучний шурхіт угорі.
Джесс звела очі й закричала:
– Обережно!
З дерева сипалися сотні мертвих листків.
– Гадаєте, це Грізельдиних рук діло? – запитала Лілі, стривожено дивлячись угору. На саму думку про те, що десь неподалік вештається відьма, дівчинку пройняло тремтіння.
Ш-ш-ш-ш-ш-ш!
Ще більше листя посипалося на землю. Джесс підійшла та притулилася руками до дерева. Вона відчула, як стовбур рухається в неї під пальцями…
Дівчинка обійшла його. Поверхня стовбура пульсувала й стискалася!
– Агов, погляньте на це! – гукнула дівчинка.
Лілі та Золотуня поспішили до неї. На дереві з’явилися сходи: вони обвивали стовбур і здіймалися до гілок.
– Знову чари, – видихнула Лілі.
– Може, Люсі там! – припустила Джесс. – Пропоную це з’ясувати.
Вона поставила ногу на нижню сходинку й почала підійматися. Золотуня і Лілі трималися позаду неї.
Опинившись нагорі, Джесс крикнула:
– Тут якась хатинка!
– Ти сказала «хатинка»? – здивовано перепитала Лілі.
– Еге, – підтвердила Джесс. – Двері відчинені. Можливо, Люсі всередині!
Золотуня і Лілі піднялися за Джесс до хиткої хатинки на дереві. Дівчатам довелося трохи пригнутися, бо їхні голови торкалися стелі. Всередині було похмуро, всюди розкидане листя й жодних ознак Люсі…
Проте там сидів сич у смугастому жилеті з безліччю маленьких кишеньок і з моноклем на одному оці.
– Пугу-у-у! – вигукнув сич і натиснув на важіль довгої трубки, яку тримав у руках.
Ш-ш-ш-ш-ш! Вперед полетіло листя, і з несподіванки дівчата аж завищали.
– Пугу-у-у! – дужче крикнув сич, кинув трубку монокль і відлетів.
– Не бійтеся! – сказала киця. – Це я, Золотуня. А це – мої друзі, Лілі та Джесс!
Сич заметушився.
– Де мій монокль? – панікував він. – Я нічого без нього не бачу.
Лілі знайшла його й подала сичеві.
– Дякую, – відказав сич. – Я прошупаю.
– Прошупаю? – перепитала Джесс.
– Мабуть, він має на увазі «перепрошую», – зауважила Лілі.
– Дівчатка, це пан Мудрун, – пояснила Золотуня. – Здається, ми в його секретній майстерні.
Дівчата почали розглядати все довкола. Незавершені винаходи, ескізи та інструменти були всюди. На кресленні з написом «для родини Сірохвостиків» була зображена схема подвійного дитячого візочка, в якому могло б поміститися по п’ять мишок на кожному з рівнів. На якомусь малюнку була машина для ловлі пташок, що випадають з гнізда.
– Навіщо вам ця довга трубка? – поцікавилася Лілі, показуючи на штуковину, яку тримав пан Мудрун.
– Це мій новий винахід, – відповів сич. – Бластяний листер. Ой, тобто листковий бластер. Бачте, тут всюди валяється листя і псує мої винаходи. – Він подивився, примружившись, на Джесс та Лілі. – Що ви за істоти такі?
– Джесс та Лілі – маленькі люди, – пояснила Золотуня. – Вони розумні й хоробрі.
– Це, звісно, дуже цікаво, – відказав пан сич. – Але чому ви тут?
Золотуня розповіла йому про Люсі, бабайок та Чарівну Шипшину.
– Ви бачили Люсі? – запитала Лілі.
– Боюся, що ні, – відповів пан Мудрун.
Це анітрохи не здивувало Лілі: видно, що зір у нього не надто хороший.
– Спробуйте мій телескоп, – запропонував птах. – Можливо, вам пощастить побачити заменьке майченя… ой, маленьке зайченя.
Він відчинив двері та провів дівчат на балкон.
Скинувши зшите з листочків покривало, пан Мудрун показав їм дерев’яний телескоп. Лілі нахилилася й почала роздивлятися ліс в усіх напрямках. Раптом вона побачила, як на верхівці каштана щось ворушиться.
– Це Люсі! – закричала дівчинка. – Вона в клітці. Люсі похнюпила вушка, і вигляд у неї дуже сумний.
Джесс і Золотуня охали, по черзі дивлячись у телескоп на маленьке зайченя.
Було видно, як ворушаться губи Люсі: «Допоможіть! Будь ласка, хто-небудь – рятуйте!»
– Люсі дуже налякана! – вигукнула Золотуня.
Джесс стиснула кулаки.
– Ми повинні випустити її звідти, негайно!
– Але вона так високо на дереві, – з відчаєм у голосі промовила Лілі. – Нам ніколи до неї не дістатися!