Жила собі колись дівчина, яку звали Попелюшкою. Мати дівчини померла, коли та була ще зовсім крихіткою, а батько її одружився вдруге. Його нова дружина виявилася злостивою та чванькуватою.
А зведені сестри були ще гірші: вони ставилися до Попелюшки, як до служниці.
– Що сьогодні робить наша крихітка? – дражнилася Ґризельда.
– Вона змітає павутиння, наче покоївка, – глузливо шкірилася Ґримелла.
– Працюй, працюй, дівчино-посмітюхо, – мовила Ґризельда. Аж тут до кімнати увійшла Попелюшчина мачуха з листом у руках.
– Ґризельдо, Ґримелло! – гукнула вона. – У мене чудові новини. Принц влаштовує різдвяний бал і нас туди запрошено.
– А можна й мені піти на бал? – з надією запитала Попелюшка.
– Ти що, жартуєш? – здивувалася мачуха. – Твоє місце на кухні.
В надії знайти бодай якусь підтримку, Попелюшка подивилася на батька, та він лише закашлявся й відвів погляд.
«Тато надто боїться мачухи, щоб мені допомогти», – подумала дівчина.
– На балу ми будемо найвродливішими, – торохтіли сестри.
– Нема й мови, принц захоче одружитися з котроюсь із вас, – сяяла від утіхи мати.
Упродовж тижня покоями снували туди-сюди шевці, кравчині, золотарі, майстри перук та цирульники.
Попелюшка, як могла, чепурила зведених сестер. А було це ох як нелегко!
Адже Ґримеллі кортіло надягти капелюшка, прикрашеного пташиними опудалами. А Ґризельда вибрала для балу ядучо-зелену сукню в яскраво-жовтий горошок.
День і ніч Попелюшка гарувала, довершуючи святкові вбрання сестер. Аж нарешті все було готове до балу. Ґризельда та Ґримелла крутилися перед люстром.
– Хіба ж ми не красуні! – навперебій верещали вони.
– Мої крихіточки, ви маєте неперевершений вигляд, – вигукнула мати. – Карету подано. Рушаймо!
Двері відчинились, Попелюшка почула шурхіт суконь, знадвору війнуло холодом, двері рвучко зачинились – і дівчина залишилася сама.
Аж раптом у коминку щось загуркотіло, Попелюшка звела погляд – вся в сажі з ніг до голови перед нею стояла хрещена.
– Хрещена Фелісіті, – здивувалася Попелюшка, – що це ви робите в нашому коминку?
– Сплутала димар з дверима, – усміхнулась у відповідь Фелісіті і підійшла до дівчини.
– Але я не бачила вас, відколи мені виповнилося десять, – здивувалася Попелюшка.
– Я гостювала в Сплячої Красуні, ще однієї своєї хрещениці, – пояснила Фелісіті. – Та однак вона має проспати сто років, тож з мого боку це марно згаяний час.
Хрещена уважно подивилася на Попелюшку.
– Ти що, плакала? – запитала вона.
– Так! Я хотіла піти на бал, але мені не дозволили.
– Витри сльози, дитино! Незрівнянна Фелісіті прийшла тобі на допомогу. А тепер іди й принеси мені кругленького гарбуза.
«Чудово! – подумала Попелюшка. – Мої зведені сестри витанцьовують на балу, а я шукаю гарбуза для своєї божевільної хрещеної».
– Ось, тримайте, – мовила Попелюшка за хвильку. – Це найбільший.
– Яка краса! – сплеснула в долоні Фелісіті. – Настав час відкрити тобі велику таємницю… Твоя хрещена – фея. Поглянь!
Фелісіті змахнула чарівною паличкою і вигукнула:
– Абракадабра, кадабра, кадин!
Залунала музика і замерехтіли лелітки. Замість гарбуза перед ними стояла розкішна золота карета.
Попелюшка охнула:
– Ти й справді вмієш чаклувати!
– Це лише початок, – відповіла Фелісіті. – А тепер скажи мені, де тут у вас мишоловка?
– Під умивальником, – відповіла хрещениця. Фелісіті зазирнула під раковину:
– Шестеро мишей, товстезний щур, і всі живі. Чудово. Відчиняй пастку.
Одна по одній миші стали вибігати, а Фелісіті торкалася кожної чарівною паличкою.
Тієї ж миті миші оберталися на прекрасних білих коней. Щур зробився рум’яним кучером з довжелезними вусами.
– А тепер мені потрібні ящірки, – оголосила фея. – Гм-м… Сподіваюся, біля криниці знайдеться кілька.
– І справді! – вигукнула Попелюшка, передаючи хрещеній шістьох ящірок.
За мить ящірки перетворилися на лакеїв. Вбрані вони були в блискучі зелені однострої, і мали такий вигляд, наче все життя ходили в лакеях.
Нарешті Фелісіті торкнулася чарівною паличкою і Попелюшки. За мить лахміття, що було на дівчині, перетворилось на вишукану сукню, гаптовану золотом і сріблом. Ніжки дівчини прикрашали елегантні кришталеві черевички.
– Тільки добре запам’ятай, – попередила Фелісіті. – Мусиш піти з балу до півночі. З останнім ударом годинника чари розвіються.
– Обіцяю не забути, – відповіла Попелюшка, сідаючи до карети. – Красно вам дякую! – гукнула вона, і коні понесли карету до королівського палацу.
Коли Попелюшка увійшла до бальної зали, навколо запала тиша. Кімнатою прокотився шепіт.
– Хто ця красуня? – цікавилися дами.
Раптом біля самого вуха дівчини пролунав чарівний голос:
– Чи не подаруєте мені наступний танець?
Попелюшка мало не підскочила від несподіванки – це був принц.
Попелюшка та принц кружляли залою в танці.
– Вона така граційна, – перешіптувалися дами. – Гляньте-но на її сукню! Чи бачили ви коли-небудь щось подібне?
– Та принц запросив її танцювати тільки з ввічливості, – кипіла від злості Ґримелла. – Він би залюбки потанцював зі мною.
Кружляючи з принцом залою, Попелюшкаа раптом помітила годинник – от-от він мав пробити дванадцяту ночі!
– Ой лишенько! – скрикнула дівчина. – Я мушу бігти. Попелюшка вибігла з зали й щодуху помчала сходами. Принц кинувся за нею.
– Зачекай! – гукнув він.
Та Попелюшка вже зникла в темряві.
Принц тяжко зітхнув і хотів було повернутися до палацу, аж тут на східцях він угледів якусь річ.
– Це ж її кришталевий черевичок! – зрадів принц.
А тим часом Попелюшка повернулася додому, саме перед поверненням зведених сестер.
Наступного ранку місто прокинулось від крику глашатая, який разом з посланцем сповіщав про принців указ.
– Слухайте! Слухайте!
За наказом його Королівської Високості Принца, кожна дівчина в королівстві має приміряти цей кришталевий черевичок. Та, якій він буде до ноги, стане дружиною його Королівської Високості.
Почувши указ, Попелющина мачуха мерщій відчинила двері й затягнула до будинку посланця.
– Одній з моїх дочок цей черевичок якраз до міри, – пихато мовила жінка, – тож незабаром ми породичаємося з королівською родиною.
Та Ґризельда не могла просунути в черевичок навіть великого пальця. Вона пхала туди ногу, доки та розчервонілася, мов варений рак.
– Дай-но сюди! – загорланила Ґримелла, але втрамбувала тільки півноги в черевичок. Та так, що насилу зняла його.
– От нікчема! – заголосила мати.
Вона смикнула черевичок з Ґримеллиної ноги й жбурнула ним у посланця.
– Ну й забирайся звідси! – гаркнула мачуха.
– Даруйте, пані, – звернувся посланець, – мені суворо наказали, щоб кожна дівчина приміряла цей черевичок. Він поглянув на Попелюшку.
– Вона ж лише служниця, – скривилася Ґримелла. Раптом батько Попелюшки кашлянув.
– Власне, Попелюшка, як і всі дівчата, має право приміряти цей черевичок, – осмілів він.
Дівчина підійшла до посланця і легко взула черевичок. Він був дівчині саме до міри.
– Не може бути! – заголосили Ґризельда та Ґримелла.
– Вона не стане принцесою! – заволала їхня мати. – Я не дозволю.
Аж тут посланець одним рухом зірвав з себе капелюха та плаща. Усі в кімнаті остовпіли. Перед ними стояв принц.
Він опустився перед Попелюшкою на коліно.
– Я тебе скрізь шукав, – звернувся він до дівчини. – Чи згодна ти стати мені за дружину?
– Так! – відповіла дівчина. Тієї ж миті де не взялася хмаринка, і до кімнати залетіла Фелісіті.
– Маю ще трохи почаклувати! – оголосила чарівниця.
Фелісіті змахнула чарівною паличкою – і на Попелюшці з’явилася ще гарніша сукня, ніж та, в якій вона була на балу.
– Моя принцесо! – мовив принц і повіз Попелюшку до палацу. Наступного ж дня вони побралися… І жили довго та щасливо.
А от Ґризельді та Ґримеллі щастя так і не всміхнулося. Вони довіку дівували, а мати, знай, їх шпетила:
– Це через ваші величезні лаписька ми не потрапили до королівського двору!