Попелюшка

Жила собі колись дівчина, яку звали Попелюшкою. Мати дівчини померла, коли та була ще зовсім крихіткою, а батько її одружився вдруге. Його нова дружина виявилася злостивою та чванькуватою.

А зведені сестри були ще гірші: вони ставилися до Попелюшки, як до служниці.

– Що сьогодні робить наша крихітка? – дражнилася Ґризельда.

– Вона змітає павутиння, наче покоївка, – глузливо шкірилася Ґримелла.

– Працюй, працюй, дівчино-посмітюхо, – мовила Ґризельда. Аж тут до кімнати увійшла Попелюшчина мачуха з листом у руках.

– Ґризельдо, Ґримелло! – гукнула вона. – У мене чудові новини. Принц влаштовує різдвяний бал і нас туди запрошено.

– А можна й мені піти на бал? – з надією запитала Попелюшка.

– Ти що, жартуєш? – здивувалася мачуха. – Твоє місце на кухні.

В надії знайти бодай якусь підтримку, Попелюшка подивилася на батька, та він лише закашлявся й відвів погляд.

«Тато надто боїться мачухи, щоб мені допомогти», – подумала дівчина.

– На балу ми будемо найвродливішими, – торохтіли сестри.

– Нема й мови, принц захоче одружитися з котроюсь із вас, – сяяла від утіхи мати.

Упродовж тижня покоями снували туди-сюди шевці, кравчині, золотарі, майстри перук та цирульники.

Попелюшка, як могла, чепурила зведених сестер. А було це ох як нелегко!

Адже Ґримеллі кортіло надягти капелюшка, прикрашеного пташиними опудалами. А Ґризельда вибрала для балу ядучо-зелену сукню в яскраво-жовтий горошок.

День і ніч Попелюшка гарувала, довершуючи святкові вбрання сестер. Аж нарешті все було готове до балу. Ґризельда та Ґримелла крутилися перед люстром.

– Хіба ж ми не красуні! – навперебій верещали вони.

– Мої крихіточки, ви маєте неперевершений вигляд, – вигукнула мати. – Карету подано. Рушаймо!

Двері відчинились, Попелюшка почула шурхіт суконь, знадвору війнуло холодом, двері рвучко зачинились – і дівчина залишилася сама.

Аж раптом у коминку щось загуркотіло, Попелюшка звела погляд – вся в сажі з ніг до голови перед нею стояла хрещена.

– Хрещена Фелісіті, – здивувалася Попелюшка, – що це ви робите в нашому коминку?

– Сплутала димар з дверима, – усміхнулась у відповідь Фелісіті і підійшла до дівчини.

– Але я не бачила вас, відколи мені виповнилося десять, – здивувалася Попелюшка.

– Я гостювала в Сплячої Красуні, ще однієї своєї хрещениці, – пояснила Фелісіті. – Та однак вона має проспати сто років, тож з мого боку це марно згаяний час.

Хрещена уважно подивилася на Попелюшку.

– Ти що, плакала? – запитала вона.

– Так! Я хотіла піти на бал, але мені не дозволили.

– Витри сльози, дитино! Незрівнянна Фелісіті прийшла тобі на допомогу. А тепер іди й принеси мені кругленького гарбуза.

«Чудово! – подумала Попелюшка. – Мої зведені сестри витанцьовують на балу, а я шукаю гарбуза для своєї божевільної хрещеної».

– Ось, тримайте, – мовила Попелюшка за хвильку. – Це найбільший.

– Яка краса! – сплеснула в долоні Фелісіті. – Настав час відкрити тобі велику таємницю… Твоя хрещена – фея. Поглянь!

Фелісіті змахнула чарівною паличкою і вигукнула:

– Абракадабра, кадабра, кадин!

Залунала музика і замерехтіли лелітки. Замість гарбуза перед ними стояла розкішна золота карета.

Попелюшка охнула:

– Ти й справді вмієш чаклувати!

– Це лише початок, – відповіла Фелісіті. – А тепер скажи мені, де тут у вас мишоловка?

– Під умивальником, – відповіла хрещениця. Фелісіті зазирнула під раковину:

– Шестеро мишей, товстезний щур, і всі живі. Чудово. Відчиняй пастку.

Одна по одній миші стали вибігати, а Фелісіті торкалася кожної чарівною паличкою.

Тієї ж миті миші оберталися на прекрасних білих коней. Щур зробився рум’яним кучером з довжелезними вусами.

– А тепер мені потрібні ящірки, – оголосила фея. – Гм-м… Сподіваюся, біля криниці знайдеться кілька.

– І справді! – вигукнула Попелюшка, передаючи хрещеній шістьох ящірок.

За мить ящірки перетворилися на лакеїв. Вбрані вони були в блискучі зелені однострої, і мали такий вигляд, наче все життя ходили в лакеях.

Нарешті Фелісіті торкнулася чарівною паличкою і Попелюшки. За мить лахміття, що було на дівчині, перетворилось на вишукану сукню, гаптовану золотом і сріблом. Ніжки дівчини прикрашали елегантні кришталеві черевички.

– Тільки добре запам’ятай, – попередила Фелісіті. – Мусиш піти з балу до півночі. З останнім ударом годинника чари розвіються.

– Обіцяю не забути, – відповіла Попелюшка, сідаючи до карети. – Красно вам дякую! – гукнула вона, і коні понесли карету до королівського палацу.

Коли Попелюшка увійшла до бальної зали, навколо запала тиша. Кімнатою прокотився шепіт.

– Хто ця красуня? – цікавилися дами.

Раптом біля самого вуха дівчини пролунав чарівний голос:

– Чи не подаруєте мені наступний танець?

Попелюшка мало не підскочила від несподіванки – це був принц.

Попелюшка та принц кружляли залою в танці.

– Вона така граційна, – перешіптувалися дами. – Гляньте-но на її сукню! Чи бачили ви коли-небудь щось подібне?

– Та принц запросив її танцювати тільки з ввічливості, – кипіла від злості Ґримелла. – Він би залюбки потанцював зі мною.

Кружляючи з принцом залою, Попелюшкаа раптом помітила годинник – от-от він мав пробити дванадцяту ночі!

– Ой лишенько! – скрикнула дівчина. – Я мушу бігти. Попелюшка вибігла з зали й щодуху помчала сходами. Принц кинувся за нею.

– Зачекай! – гукнув він.

Та Попелюшка вже зникла в темряві.

Принц тяжко зітхнув і хотів було повернутися до палацу, аж тут на східцях він угледів якусь річ.

– Це ж її кришталевий черевичок! – зрадів принц.

А тим часом Попелюшка повернулася додому, саме перед поверненням зведених сестер.

Наступного ранку місто прокинулось від крику глашатая, який разом з посланцем сповіщав про принців указ.

– Слухайте! Слухайте!

За наказом його Королівської Високості Принца, кожна дівчина в королівстві має приміряти цей кришталевий черевичок. Та, якій він буде до ноги, стане дружиною його Королівської Високості.

Почувши указ, Попелющина мачуха мерщій відчинила двері й затягнула до будинку посланця.

– Одній з моїх дочок цей черевичок якраз до міри, – пихато мовила жінка, – тож незабаром ми породичаємося з королівською родиною.

Та Ґризельда не могла просунути в черевичок навіть великого пальця. Вона пхала туди ногу, доки та розчервонілася, мов варений рак.

– Дай-но сюди! – загорланила Ґримелла, але втрамбувала тільки півноги в черевичок. Та так, що насилу зняла його.

– От нікчема! – заголосила мати.

Вона смикнула черевичок з Ґримеллиної ноги й жбурнула ним у посланця.

– Ну й забирайся звідси! – гаркнула мачуха.

– Даруйте, пані, – звернувся посланець, – мені суворо наказали, щоб кожна дівчина приміряла цей черевичок. Він поглянув на Попелюшку.

– Вона ж лише служниця, – скривилася Ґримелла. Раптом батько Попелюшки кашлянув.

– Власне, Попелюшка, як і всі дівчата, має право приміряти цей черевичок, – осмілів він.

Дівчина підійшла до посланця і легко взула черевичок. Він був дівчині саме до міри.

– Не може бути! – заголосили Ґризельда та Ґримелла.

– Вона не стане принцесою! – заволала їхня мати. – Я не дозволю.

Аж тут посланець одним рухом зірвав з себе капелюха та плаща. Усі в кімнаті остовпіли. Перед ними стояв принц.

Він опустився перед Попелюшкою на коліно.

– Я тебе скрізь шукав, – звернувся він до дівчини. – Чи згодна ти стати мені за дружину?

– Так! – відповіла дівчина. Тієї ж миті де не взялася хмаринка, і до кімнати залетіла Фелісіті.

– Маю ще трохи почаклувати! – оголосила чарівниця.

Фелісіті змахнула чарівною паличкою – і на Попелюшці з’явилася ще гарніша сукня, ніж та, в якій вона була на балу.

– Моя принцесо! – мовив принц і повіз Попелюшку до палацу. Наступного ж дня вони побралися… І жили довго та щасливо.

А от Ґризельді та Ґримеллі щастя так і не всміхнулося. Вони довіку дівували, а мати, знай, їх шпетила:

– Це через ваші величезні лаписька ми не потрапили до королівського двору!