Розділ 1: У хатинці під солом’яною стріхою

Венні розбудило Зелене Мишеня. Воно сиділо на подушці та гладило її щоку тонкою холодною лапкою. Венні солодко позіхнула й перевернулася на другий бік.

– Он як! Ледащо невдячне, лежебока! – накинулося на неї з докорами Зелене Мишеня. – Скільки можна спати? Поглянь, як гарненько світить сонечко! Окрім того, я добряче зголодніло. – І Зелене Мишеня поплескало себе лапкою по кругленькому животику.

Мишеня було яскраво-зелене, геть усе – з голови й до кінчика хвоста. Шерстинки в промінні сонця так і вилискували смарагдом, а вуса на мордочці нагадували свіжу зелену хвою.

– Я таке вродилось одне на світі! – частенько вихвалялося Зелене Мишеня. – От лиш подумати: ну що таке інші миші й мишенята? Дивитися нудно. Суцільна сірість. А от я – інша справа!

– Вене, – сонним голосом покликала Венні. – Ти ще спиш? Прокидайся вже… Спускайся до нас. От-от прийде Смиринка.

Із сінника драбиною спустився кароокий хлопчик. П’ятірнею провів по скуйовдженому волоссю – посипалися сухі травинки.

– І справді, куди це поділася Смиринка? – невдоволено пробурчало Мишеня. – Зараз саме час поснідати сповненому поваги до себе Мишеняті.

Рипнули низенькі дверцята, і до халупки увійшла худенька, невигадливо вбрана дівчина.

Це була Смиринка. Її ніжне обличчя сяяло тихою красою. Але в глибині прозорих зелених очей зачаїлися смуток і тривога.

До пояса Смиринки були прив’язані два череп’яні горнятка. Дівчина прислуговувала на кухні в палаці короля Трагімора. І ніколи не приходила до маленької хатинки під солом’яною стріхою, не наповнивши горнятка чимось смачним. От і зараз вона налила в миску густої юшки й поклала на старий надщерблений таріль шматки солодкого пирога.

Зелене Мишеня спритно видерлося на дерев’яний черевик Венні.

– Гей, дівчиську! – нетерпляче вигукнуло Мишеня. – Не забудь залишити мені найласіший шматочок.

– Тобі аби їсти з ранку до ночі, – засміялася Венні. – Скоро вже станеш такий, що й у шкуру не потовпишся!

– Їжте, мої рідненькі, тут усім вистачить, – Смиринка поцілувала Венні й сіла на ослінчик.

– Бідолашні мої сирітки, – промовила Смиринка, і від її усмішки в маленькій хатці немов посвітлішало. – Сьогодні рівно десять років, як вас знайшов мудрий Вічний Шукач. Від ранку до заходу сонця він невтомно ходить шляхами і знаходить усе, що втрачено, забуто, покинуто…

Діти нічого не відповіли Смиринці, дружно сьорбаючи з миски густу юшку. Зелене Мишеня залізло на стіл і двома лапками запхало собі до рота чималий кавалок солодкого пирога.

– Дякувати Богу, ви були тоді ще маленькі й нічого не пам’ятаєте… – казала далі Смиринка. – Страшна моровиця напала того року на наше містечко. Не встигали ховати померлих. Тебе, мій хлопчику, знайшов Вічний Шукач у густому ялиннику, ледве живого. Дали тобі ім’я Вен, що означає нашою говіркою – сирота. І тебе, моя дівчинко, теж знайшов Вічний Шукач. Ти лежала серед квітів на лісовій галявині. Він страшенно злякався, подумав, що ти померла. Та коли він схилився над тобою, ти зітхнула й розплющила очі. Вічний Шукач узяв тебе на руки та приніс до міста. Добрі люди прихистили тебе й дали ім’я – Венні. Воно і зрозуміло – сирітка…

– Ти сьогодні якась не така, Смиринко, – придивляючись до неї, зауважила Венні. – Ти усміхаєшся, але ж я бачу, тобі щось завдає туги.

– Ні, ні, моя люба, – одвернувшись, промовила Смиринка. – Я така, як завжди.

Смиринка зітхнула й підвелася з ослінчика.

– Мушу йти до палацу, поки головний кухар мене не кинувся. Лаятиме або й геть прожене…

Смиринка поспіхом вийшла з хатинки. Щойно процокотіли по східцях її легенькі підбори, як у вікно зазирнула бабуся в бідному, але охайному очіпку.

Це була старенька Амрита, їхня сусідка. Вона жила неподалік і частенько навідувалася до Вена й Венні. Бабуся поставила на підвіконня кошик, повний стиглих блискучих слив.

– Солодкі, як твій цукор. Їжте на здоров’я, – припросила старенька. – А ще послухайте, мої любесенькі, що я вам скажу. Сьогодні нікому не одчиняйте двері. Ходить містом жебрачка-сіромаха. Подейкують, вона хвора на проказу, вся в струпах та в корості. Просить хоч ковток води, але люди бояться її, сахаються або женуть геть…

– Може, і моя матуся отак ходила від хати до хати і простягала руку, – тихо промовила Венні, й раптом гіркі сльози бризнули їй з очей.

– Не плач, Венні, – Вен кинувся до дівчинки, долонями витер їй мокрі щоки. – Я нікому не дам тебе скривдити. А коли підростемо, ми з тобою одружимося, правда ж, Венні?

– Авжеж, – відповіла Венні, ясно усміхаючись крізь сльози. – Неодмінно одружимось, Вене, адже ми вже так вирішили.

Зелене Мишеня наїлося й тепер, ледве зводячи дух, вмостилося скраєчку на щербатий таріль.

– Одружимось, одружимось… – невдоволено пробурчало воно. – Які дурниці! – Але зараз же поблажливо додало: – Хоча, мабуть, зроблю вам послугу, прийду на весілля.

– Ми будемо тобі дуже раді, правда ж, Вене? – розсміялася Венні.

– Чого зуби шкіриш? – розсердилося Мишеня. Воно було страшенно самолюбне та вразливе. – Небагато хто може похвалитися, що в них на весіллі було Зелене Мишеня. Зелене, наче весняна травичка! Ні, з людьми краще не мати діла. Ви такі нерозумні! Ось будь ласка, вчора вночі Венні, тремтячи від холоду, стояла край шляху зі свічкою в руці. А довкола ні живої душі.

– Вен пішов до лісу по хмиз і припізнився, – тихо сказала Венні. – Я злякалася, що він заблукав у хащах.

– Не кажи про те, чого не тямиш, Зелене Мишеня, – серйозно додав Вен. – Я ж і справді згубив стежку в лісі, подався манівцями. Але, побачивши здалеку вогник свічки Венні, миттю вибрався на шлях.

– Ну, я бачу, тут мене ніхто не шанує, – ображено пробурчало Зелене Мишеня. Відтак скочило на поріг і зникло в придорожніх кущах.

– Дивися, Вене, – скрикнула Венні й перегнулася через підвіконня. – Дивися, хто йде! Здається, це та сама жебрачка.

Дорогою, похнюпивши голову, пленталася жінка, загорнувшись у темний обшарпаний плащ. Її обличчя приховував каптур, насунутий на очі.

– Води… Будь ласка, ковток води… – ледве чутно прошепотіла жінка. – Вмираю від спраги…

Венні зірвалася з місця, зачерпнула череп’яним кухлем води з відерця й кинулася до дверей.

Ще здалеку вона відчула сморід від гнійних струпів. Але, не думаючи ні про що, дівчинка підбігла до жебрачки і простягнула їй кухоль із водою.

Жебрачка відпила ковток, голос її несподівано зміцнів і задзвенів.

– Хай бережи тебе Господь, моє добре дитя! Ще за молодих літ мене вразила ця страшна недуга. Обличчя та руки вкрилися струпами й виразками. Я була багата, але витратила увесь свій статок, купуючи цілюще зілля. На жаль, жоден лікар не міг мені зарадити. Я перетворилася на страхітливу потвору. Не знаю, скільки років я блукала світом, вбога, у подертім лахмітті. Мені весь час хотілося пити! Але зустрічні проганяли мене з огидою і страхом. Одного разу в глухому лісі я набрела на хижку старого відлюдника. Святий старець сказав мені: «Нещасна! Тебе зцілять жалість і співчуття». Тільки ти одна не злякалася й пошкодувала мене. Я вже відчуваю, як рани мої затягуються, вщухає пекучий біль…

Жінка підвела голову й поглянула на Венні. Дівчинка побачила, що очі жебрачки світяться й сяють, ніби дві яскраві зорі, віддзеркалені в тихій воді, повній місячного сяйва.

Аж раптом налетів рвучкий вітер і здійняв густу хмару куряви. Коли ж пил улігся, жебрачки вже і сліду не стало.

Венні повернулася до хатинки. Вен стояв на порозі та дивився на неї з осудом.

– Розумієш, вона наче рукою торкнулася мого серця, – спробувала пояснити Венні. – І я не змогла…

Тим часом Смиринка поспішала знайомою дорогою. У кінці вулиці вона побачила Вічного Шукача. Це був ще не старий чоловік, але вже сиве волосся, наче срібне прядиво, спадало йому на плечі. Вічний Шукач прошкував, пильно вдивляючись собі під ноги, і лише іноді роззирався навсібіч.

– Смиринко! – гукнув він до дівчинки. – Що з тобою? Ти така сумна, наче втратила щось дуже дороге для себе.

– Мабуть, так воно і є, пане, – прошепотіла Смиринка.

– Завітай до мене ввечері, коли будеш вільна, – запропонував Вічний Шукач. – Прийдеш?

– Прийду, – не зупиняючись, відгукнулася Смиринка і заквапилася далі.

Вічний Шукач раптово зупинився, ніби прислухаючись до чогось. Йому здалося, немовби якийсь ледве чутний голосок покликав його.

Він придивився і враз побачив у траві потертий шкіряний гаман.

– Якийсь бідняк, мабуть, загубив, – пробурмотів Вічний Шукач та застромив гаман за пояс. – Ну нічого, спохопиться, знає, куди прийти. І для мене радість повернути хазяїнові пропажу. О, а це що дзвенить? Та як дивно – тоненько-тоненько…

Вічний Шукач розгорнув під ногами сухе листя й підняв із землі золотий перстень.

– Ба, та це непростий перстень! – задумливо промовив Вічний Шукач, роздивляючись знахідку. – Схожий на скручену змію, а замість очей темні яхонти. Яка філігранна робота! Але чому така гнітюча туга охопила мою душу, щойно я глянув на нього? А втім, сподіваюся, його господар скоро відшукається. Що не кажи, а річ коштовна, рідкісна – не щодня таку знайдеш…