– Вене, нумо гратися в солдатики, – запропонувала Венні та сіла поряд із хлопчиком на ослін. Хоча, по правді, їй більше кортіло бавитися в ляльки.
– Е, ні, бавитимемось у ляльки, – заперечив Вен, але насправді йому більше кортіло погратися в солдатики.
Звідкись здалеку почувся сміх, легкий і дзвінкий, мов різдвяні дзвіночки. Вен визирнув у вікно.
– Венні, а йди-но сюди! Та хутчій! – покликав він схвильовано. – Хто це, дивися?
Повз їхню оселю вулицею проходила прозора дівчинка. Її сукенка, здавалося, була зіткана з краплинок срібного дощу. На голові в дівчинки виблискувала маленька, ледве помітна примарна корона.
Дівчинка обернулася. Дивна, лукава і водночас ваблива усмішка промайнула на її вустах. Забринів тихий, схожий на дзюркотіння холодного гірського струмка, сміх.
– Дивися, – прошепотіла Венні. – Мені здається, вона схожа на мене! І волосся таке саме кучеряве.
– Тільки в неї воно золоте, а в тебе руде, – заперечив Вен.
– А очі? Точнісінько як у мене. І вії такі самі довгі.
– Ні. – Вен ще дужче вистромився з вікна. – Скажеш таке! У неї очі блакитні. А в тебе – сірі. На ногах у неї золоті черевички, а в тебе…
Венні мимоволі спустила очі на свої босі ноги. Вони були брудні, а між пальцями застрягла тонка зелена бадилинка, адже вона вранці бігала босоніж по траві.
– Ти тільки поглянь на її корону! – захоплено вигукнув Вен. – Одразу видно, це справжня принцеса. Вона вся немов із золотого скла. – Вен мигцем глянув на Венні та знову обернувся до вікна. – Хіба можна вас порівняти? Вона така гарна, а ти…
– А я? – плачучи, повторила Венні. – Ти все брешеш, капосний хлопчиську! Там лише якась безглузда тінь. Там нікого немає!
Не тямлячи себе від образи й горя, Венні вискочила надвір і схопила каменюку, що лежала біля порога.
Прозора принцеса озирнулася. Тепер її усмішка була глузливою і недоброю.
– Геть звідси! – закричала Венні. – Лиха мара! Ти навмисно дратуєш нас. Забирайся!
Венні розмахнулася та щосили жбурнула камінь навздогін прозорій принцесі.
Почувся тихий дзенькіт, ледве чутний сміх, і все зникло, мов ніколи й не було. Розтанула сукня, потьмяніла і згасла блискуча корона.
– Що ти накоїла! Навіщо? – Вен вибіг на вулицю, гнівно стискаючи кулаки. Ще мить, і він би напевно ляснув Венні. Але та розпачливо скрикнула, і Вен опустив руки.
– Ти просто заздриш їй. Бо ти не така вродлива! – насмішкувато дивлячись на неї, промовив Вен. – Хто ти така? Звичайна дівчинка в старій сукні, а вона…
Вен рвучко обернувся й пішов геть.
Нічого не бачачи від сліз, Венні повернулася до хатки.
– Вене, – сумно прошепотіла вона. – Як ти міг?
– Не клич Вена, люба, – почула Венні позаду себе тихий, але владний голос. – Коли ти захочеш, хлопчина як побитий пес приповзе до твоїх ніг!
Венні здригнулася та рвучко обернулася. Посеред кімнати стояв високий на зріст чоловік. Обличчя незнайомця здавалося смаглявим, темним, немов звугленим. Одна брова була вища за іншу. Але найстрашнішими були його очі. Здавалося, в них оселилася непроглядна ніч. Дві темні цівки мороку клубочилися та цідилися з їх бездонної глибини.
Незнайомець був одягнений, як багач, у чорний оксамит. Косо зрізаний плащ, мов крило кажана, спадав аж до землі.
– Схоже, ти боїшся мене, мила дівчинко? – вкрадливо запитав незнайомець. – Даремно, зовсім даремно. Повір, я не заподію тобі нічого лихого. Слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти стала принцесою! Маленькою принцесою.
– Хто? Я? – у душі Венні похололо. – Ви жартуєте, пане?
– Ти житимеш у справжньому палаці, – малював чудові картини незнайомець. – Щодня ти вдягатимеш нову сукню, ошатнішу за попередню. А на голові твоїй сяятиме корона із самоцвітами. – Трохи помовчавши, незнайомець стиха додав: – Але за це ти мусиш мені дещо віддати.
– Віддати? Що саме? – Венні раптом відчула, як її обсипало морозом.
– Королі та принци приїжджатимуть із далеких країв, аби тільки поглянути на принцесу Венні. А зухвалий хлопчисько стане твоїм рабом.
– Але я не хочу, щоб Вен став рабом, – несміливо заперечила Венні. – Нехай просто повернеться.
– Він дуже скоро набридне тобі, – презирливо скривив губи незнайомець. – Тобі відкриється інше життя, інші розваги. Ти житимеш у палаці і станеш найвродливішою дівчинкою в королівстві.
– Це ж як? – здивувалася Венні.
Незнайомець дістав зі згорток свого плаща маленьке овальне люстерко і дав його Венні.
Дівчинка взяла дзеркальце. Його золота ручка здалася їй холодною як лід. Венні поглянула в прохолодне скло. Спочатку вона побачила лише туманні хвилі, що розбігалися врізнобіч. Та ось із їхньої таємничої глибини проступило її обличчя. Тільки що це? Волосся в неї геть-чисто золоте, точнісінько як у скляної принцеси. Зникли ластовинки. Мов небесна блакить засяяли очі.
– Але ж це… не я! – Венні мов зачарована дивилася в люстерко.
– Ти станеш такою, Венні. Ти станеш найпрекраснішою принцесою на світі, обіцяю, – долинув до неї вкрадливий заворожливий голос.
– Або ви дуже добрий, – невпевнено мовила Венні, – або ви смієтеся з мене, пане. Ніхто просто так не дасть убогій дівчинці вроду, різне вбрання та ще й палац на додачу.
– Авжеж, просто так ніхто не дасть, – незнайомець, немов погоджуючись, кивнув. – Я вже сказав, ти дещо мусиш мені віддати за це.
– Але ж ви не кажете, що я повинна віддати, пане, – боязко підвела на нього очі Венні. – Отож я й не знаю, що.
– Де вже тобі знати це, – глухо розсміявся незнайомець. – О! Те, що я прошу, не має ні ваги, ні кольору. Багато людей живуть і навіть не думають, мають вони це чи ні. А решта переконані, що все це лише пусті вигадки й химери.
Венні мовчки дивилася на незнайомця в чорному, косо зрізаному плащі.
– Ти повинна віддати мені свою душу! – з притиском на останньому слові сказав незнайомець.
– Душу?.. – вся похолонувши, повторила Венні.
– Подивися в люстерко, маленька принцесо! – квапливо промовив незнайомець.
Венні слухняно глянула… О, яке прекрасне відображення вона там побачила!
– Скажи лише одне слово – так. Одне слово! – незнайомець нахилився до неї.
«Хіба можна вас порівняти? Вона така гарна, а ти…» – з болем згадала вона слова Вена.
– Так, – знесилено прошепотіла Венні. – Так, – повторила вона. – Я згодна…
– Угоду укладено! – Незнайомець не міг стримати переможної усмішки. – Дивися, дивися в люстерко, маленька принцесо, не відводь від нього погляду! Тобі не буде боляче. Ти нічого не відчуєш, тільки легкий холодок у серці, і все.
Венні здалося, що вона спить, і темні хвилі відносять її кудись далеко-далеко… Вона бачила тільки чарівливе відображення в дзеркалі. Воно усміхалося, кивало їй, немов радіючи чомусь.
Потім вона побачила руки незнайомця. Той тримав шматочок сірої нитки. Одним рухом він спритно накинув сіру нитку їй на шию, туго затягнув і зав’язав вузлом.
– Мені важко дихати! Я не хочу! Я задихаюсь! – крикнула Венні.
– За красу треба платити, маленька принцесо! – Незнайомець низько й шанобливо уклонився їй. – Скоро ви звикнете до сірої нитки, а потім і зовсім забудете про неї. Карета та слуги чекають на вас, моя повелителько!
Венні глянула у вікно й побачила золочену карету, запряжену чорними як смола кіньми.
– Це теж моє? – прошепотіла Венні. Вона ступила крок до дверей і трохи не впала, наступивши на край своєї сукні. Сукня була довга, з тонкого шовку, срібляста, прикрашена на грудях самоцвітним камінням.
– Маленька принцесо, ви можете звати мене просто Трагімор. – Незнайомець послужливо подав їй руку. Тремтіння пробігло всім тілом Венні. Вона побачила: з-під його нігтів, звиваючись, мов змії, тягнуться тонкі цівки мороку.
Венні переступила через низький, порослий мохом, поріг.
«Бачив би мене зараз Вен, – згадуючи недавню образу, подумала Венні. – Ото б рота роззявив від подиву!.. А невдовзі я буду так само вродлива, як та принцеса. Тільки вона була геть прозора й розбилася, як скло. А я жива, справжня…»