Вічний Шукач сидів за столом, розбираючи знахідки, які відшукав того дня.
Нараз у шибку хтось тихенько постукав.
– Заходьте! – гукнув Вічний Шукач.
Літня жінка зазирнула в прочинені двері.
– Вічний Шукачу, чи не попадався тобі маленький черевичок моєї онучки? Я сплела його з червоної вовни, – одразу помітиш, – низько вклонилася вона.
– Аякже, аякже… – Вічний Шукач вийшов на ґанок. – Ось, будь ласка, візьми… А це не ти загубив підкову, ковалику Симоне? – гукнув він до широкоплечого юнака в шкіряному фартуху, який саме проходив повз його оселю.
Знайшлася й хазяйка старого потертого гаманця з трьома мідяками всередині.
Вічний Шукач повернувся до будинку. На столі самотньо лежав лише перстень, схожий на маленьку скручену змійку. Виблискувала золота луска, похмурим вогнем горіли яхонтові очі.
На східцях ґанку почулися чиїсь легкі кроки.
– Це я, Смиринка!
Вічний Шукач широко розчинив двері. Смиринка несміливо переступила поріг, та враз немов прикипіла на місці, збліднувши, не зводячи переляканих очей із золотого персня.
– Ауринт… – прошепотіла вона. – Цього персня зробив Ауринт для короля Трагімора.
– Он воно що! – повільно промовив Вічний Шукач.
Смиринка сіла на стілець, підперла щоку долонькою, і раптом нестримні сльози бризнули їй з очей. Вічний Шукач поклав руку їй на голову. Він стояв мовчки, даючи дівчині час заспокоїтися.
– Що, кепські справи? – за кілька хвилин запитав він.
– Він так змінився, мій Ауринт, – через силу промовила Смиринка. Її ніжне лагідне личко неначе тануло в присмерку кімнати. – Відколи король Трагімор зав’язав йому на шиї сіру нитку, його й не впізнати. Раніше він був звичайним помічником у золотих справ майстра. І раптом немов хто обдарував його чудовим умінням. Вельможі, багаті лицарі охоче купують його браслети, персні та намиста. Платять щедро, скільки запросить. Тільки не той став Ауринт, геть зовсім не той. Більше не говорить мені як раніше ласкавих слів. Квапить із весіллям, але, мені здається, гроші та славу він любить більше, ніж мене. А на цей перстень я взагалі не можу дивитися. Сама не знаю чому, та мені здається, ніби він принесе нам нещастя!..
Смиринка відштовхнула від себе перстень Зміїне Око. Він покотився по столу і з брязкотом упав додолу.
З маленької нірки в куточку визирнуло Зелене Мишеня. А треба сказати, що в нього в кожній оселі було повно рідні та приятелів. Навіть у палаці Трагімора проживала його поважна тітонька – повелителька всіх мишей у королівстві.
Зелене Мишеня вправно підчепило лапкою перстень Зміїне Око та миттю зникло з ним у глибокій нірці.
– В усьому, в усьому винен король Трагімор, – прошепотіла Смиринка. – Він злий чаклун, чорнокнижник. Усі це знають, тільки мовчать.
Вічний Шукач довгим поглядом подивився на Смиринку.
– Витри сльози, моє дитя, – промовив він. – Будемо молитись до Бога, щоб Ауринт знову став таким, яким був раніше.
Смиринка несміливо подивилася на Вічного Шукача.
– Я давно хотіла запитати… – почала Смиринка і, зніяковівши, замовкла.
– Що ж ти опустила очі, дівчинко, кажи далі, – підбадьорив її Вічний Шукач.
– Я давно хотіла запитати, пане, чому тебе так звуть: Вічний Шукач? – соромливо промовила вона.
Вічний Шукач сумно усміхнувся.
– Що ж, у цьому немає таємниці, – сказав він. – Я розповім тобі. Чуйним серцем ти все зрозумієш. Отож знай, Смиринко, я син короля Пелінора. Не дивися так здивовано, люба! Це правда, мій батько – король Пелінор. Він був добрим і могутнім чарівником. Матусі я не пам’ятаю, вона померла, коли я був ще зовсім маленьким. Ми жили в замку з темно-синіх і сірих каменів, що височів на високій неприступній скелі. Замок був такий високий, що за його вежі чіплялися хмари. Внизу холодне море билося об гострі виступи, а взимку на скелю гучно і дзвінко налітали гострі крижини. Порожніми залами з виттям і свистом гуляв пронизливий вітер, але мій батько загортав мене в теплий плащ і забороняв вітрові гасити вогонь у каміні. Я був щасливий у величезному холодному замку, мене зігрівала любов мого батька. Він умів таємними заклинаннями втихомирювати бурі, і моряки благословляли його, добувшись тихої гавані. Він посилав людям щасливі, вигадливі сни, а щоб розважити мене, у саду розквітали троянди навіть у найлютіший мороз. Та одного разу до нас завітав незваний гість – король Трагімор зі своїми слугами. Будь він проклятий! Трагімор схопив мене за волосся і вихопив з піхов чаклунський Згубний Меч. Будь-який сміливець злякається, вгледівши Згубний Меч! По його лезу завжди крапля за краплею стікає кров.
– Відкрий мені всі таємниці свого чаклунства! – зажадав король Трагімор. – Інакше мої слуги вб’ють твого сина.
Батько на все погодився, щоб зберегти мені життя.
Вони пішли до Північної вежі. Повільно тягнувся час, аж ось до зали увійшов король Трагімор.
– Відпустіть хлопчиська, я дізнався все, що потрібно, – похмуро посміхаючись, велів він слугам. – Король Пелінор нам більше не загрожує.
Він вийшов, схожий на зловісну нічну тінь. А я щодуху кинувся до Північної вежі. Мій бідолашний батько лежав на килимі. Смертельна блідість лягла на його обличчя.
– Синку, мій любий синку, – сказав він згасаючим голосом. – Коли я відвернувся, Трагімор штрикнув мене в спину Згубним Мечем. Це був підлий зрадницький удар… Я помираю, але в мене ще вистачить сили, щоб наділити тебе дивовижним даром. Ти знаходитимеш те, що випадково хтось загубив. І віддаватимеш знахідку хазяїнові. Люди прозвуть тебе «Вічний Шукач». Але знай, синку, мій любий синку, настане день, коли ти знайдеш те, що зведе зі світу короля Трагімора. І цю знахідку ти залишиш собі…
Промовивши це, мій шляхетний батько король Пелінор заплющив очі, і серце його припинило битися.
– Яку сумну історію ти повідав мені, – Смиринка нахилилася й поцілувала руку Вічного Шукача.
– Але слова мого батька досі залишаються для мене загадкою, – зітхнувши, промовив Вічний Шукач. – Що допоможе мені перемогти короля Трагімора? От сьогодні я знайшов золотий перстень, схожий на змію. Але в чому його сила – мені невідомо. Хоча щось підказує мені: цей перстень має якусь таємничу владу… До речі, де це він?
Враз зарипіли старі східці на ґанку. Вічний Шукач глянув у вікно й обернувся до Смиринки.
– Це Ауринт!
– Я не хочу з ним зараз бачитися! – Смиринка злякано заметушилася по кімнаті. – Заховай мене, паночку!
Вічний Шукач штовхнув низенькі двері, які вели до маленької комірки.
– Ховайся тут, він і не здогадається…
Смиринка похапцем зачинила за собою старі рипливі дверцята.
Увійшов високий юнак, убраний, як панич.
Густе світле волосся спадало йому на плечі. Його можна було б назвати гарним на вроду, коли б не гордовита, зневажлива посмішка й холодний недобрий погляд.
– Скажи, Вічний Шукачу, чи не знаходив ти цими днями, зовсім недавно, може навіть сьогодні, перстень? Так, так, перстень, схожий на змію з яхонтовими очима? – нетерпляче запитав він.
– Ти хочеш сказати, що це твій перстень і загубив його ти? – примружившись, подивився на нього Вічний Шукач.
– Ні, не я його загубив, – спохмурнів Ауринт. – І не я його господар. Але я запитав тебе про інше. Відповідай, знаходив ти цей перстень чи ні?
– Знайшов чи не знайшов, яка різниця? – похитав головою Вічний Шукач. – Однаково, я віддав би перстень лише його власникові. Тому, хто його загубив.
– Та я й розпитувати не буду, я сам відшукаю перстень, – розгнівано вигукнув Ауринт.
Він повернув голову, і Вічний Шукач мимоволі здригнувся, помітивши на його шиї сіру нитку. Вона була так туго зав’язана, що глибоко врізалася в шкіру.
Ауринт вихопив із-за пояса кинджал і з несамовитою люттю почав жбурляти з полиць усе підряд. Жалібно дзенькнувши, впали старовинні дзиґарі, лунко загримів мідяний посуд, посипалися золоті монети.
– Тут сам чорт голову зверне, – з досадою буркнув Ауринт. – Годі бодай щось знайти. Утім, перстень без заклинання все одно безсилий… А заклинання знає лише король Трагімор.
Ауринт вийшов, хряснувши дверима – аж тріснула шибка в низенькому віконці.
Смиринка боязко вийшла з комірки.
– Боже мій, скільки в ньому злості! – у прозорих очах дівчини забриніли сльози. Вона додала ледве чутно: – Я ще кохаю його, але він наче навмисно вбиває мої почуття…
– До речі, не думайте, що я злодюжка. Ось, будь ласка, ваш персничок. Повертаю! – Зелене Мишеня вилізло з темної нірки. – Гей, Смиринко, годі пхикати. Краще посади мене собі в кишеню й віднеси до королівської кухні. Та почастуй гарненько!
– Ой, мені і справді вже час до палацу! – спохопилася Смиринка. У вечірніх сутінках сяяли, ніби зелений кришталь, її величезні та напрочуд промовисті очі.
Смиринка поспішно пішла. Тихенько рипнули старі східці, вона промайнула за вікном, наче бліда тінь.
– Мабуть, треба дати такий-сякий лад у моїй хатинці, – пробурмотів Вічний Шукач.
Засвітив свічку й нагнувся, збираючи розкидані речі. Раптом він рвучко випростався.
– Це клятий гребінець! Страшна знахідка. Я підібрав його на галявині дрімучого лісу. Не второпаю, із чого його зроблено? З рога пекельного звіра чи з кістки мерця? Ледве я взяв його до рук, як мене наче морозом обсипало. Потім я не спав кілька ночей, вовтузився, кидався, сон тікав од мене. Тоді я здогадався, що це чаклунський гребінець! Гадаю, коли б я провів ним хоч раз по волоссю, то вже не заснув би довіку… Минуло вже чимало часу, але по чаклунський гребінець так ніхто й не прийшов. Бр-р!.. Я навіть у руки брати боюся цей злощасний гребінець.
Вічний Шукач узяв камінні щипці, вхопив ними сірий гребінець і якомога обережніше поклав на полицю.
