Розділ 4: Венні наказує кинути Вена до підземелля

Венні гуляла залами палацу.

Вона із захватом роздивлялася колони зі срібними жилками, милувалася ліпними птахами на стелі. Ну точнісінько як живі, не відрізниш!

Венні ніяк не могла вирішити, яка зала ошатніше оздоблена.

«Мабуть, оця… Ні, он та, з водограєм посередині й золотими фігурками. Та чи не все одно? Головне, це все моє, моє… І сіра нитка ніби вже не так ріже шию…»

Дівчинка підійшла до високого дзеркала в різьбленій рамі й не змогла стримати задоволеного усміху.

«Яка я вродливиця! Надзвичайна… І все-таки, все-таки та скляна принцеса була ще краща! Волосся в неї зовсім золоте, а в мене – кольору стиглої пшениці. Та очі яскраво-сині, а в мене як бліді павині вічка…»

– Смиринко! – крикнула Венні. – Принеси маленьке люстерко. Ти знаєш яке. Та хутчіш!

Поспішно ввійшла Смиринка. Тиха, послужлива, ледве гукнеш – вона вже й тут. Лише дивитися нудно на її сумну усмішку.

Смиринка піднесла Венні овальне люстерко із золотою ручкою, те саме, яке нещодавно подарував їй король Трагімор.

– Тримай його переді мною! – наказала Венні.

Із дзеркальця на неї, таємничо й лукаво усміхаючись, дивилася скляна принцеса. Венні заздрісно зітхнула.

«Ну, нічого, скоро я стану так само гарною, як вона… Король Трагімор обіцяв мені. Побачимо, що тоді скаже Вен…»

– Як ти тримаєш люстерко! Треба ж, яке одоробло! – сердито прикрикнула вона на Смиринку.

Тим часом із непомітної нірки в куточку вистромилася зелена мордочка Мишеняти.

– Усе видивляєшся в люстерко? Ні, по-моєму, ти геть втратила ґлузд! – невдоволено пробурчало воно. – Інша річ, коли б ти була Зеленим Мишеням, тоді й справді було б на що подивитися, а так…

Воно помовчало й сумно додало:

– А знаєш, Венні, краще б ти повернулася додому. І ми зажили б як раніше – ти, я і Вен. Ото було б чудово!

– Ще чого! Проміняти мій палац на жалюгідну халупу! – Венні зневажливо зморщила носик. – А Вен? Нехай спершу попросить у мене пробачення.

– Ще чого! Та Вен ніколи не прийде до тебе в палац! – обурилося Зелене Мишеня. – Сиди, чекай!

– Будь спокійне, не захоче прийти, то його притягнуть силоміць, – Венні глянула у вікно і розсміялася. – Що я тобі казала? Йди помилуйся, нерозумне Мишеня!

Через звідний міст двоє здоровенних вартових вели Вена, тримаючи його за плечі.

– Смиринко! – заквапилася Венні. – Швидше принеси мої нові ляльки та скриньку із солдатиками. Ні, куди ти? Повернися! Це зроблять слуги. А ти заколи мені волосся перлинним гребінцем. Та не так, не так! От роззява!

– Ну й грубіянка ж ти стала, Венні! – несхвально похитало головою Мишеня. – Слухати бридко!

Венні вмостилася на високий різьблений стілець. Розправила пишну мереживну спідницю. Одну ніжку виставила вперед: нехай Вен помилується її атласним черевичком.

Слуги тим часом принесли цілу купу великих пишно вбраних ляльок. Розставили на підлозі перед Венні солдатиків із золота і срібла.

– Ну, де ж Вен? Як довго він піднімається сходами! – Венні мало не скрутилася від нетерплячки.

Широко розчахнулися двері. Вартові ввели Вена до зали. Він так і завмер на порозі, здивовано роззявивши рота, дивлячись на Венні.

– Ну, що скажеш? – урочисто запитала Венні. – У що гратимемося: у ляльки чи в солдатики?

– У що хочеш, – розгублено закліпав Вен. – А це ти, Венні? Ти геть на себе не схожа.

– Ще б пак! – самовдоволено посміхнулася Венні. – Подивися, яка на мені сукня! А черевички! Ну а ти як був селюком, так і залишився. Ну добре, давай гратися в солдатики.

– Які вони холодні й важкі. – Вен узяв кілька солдатиків і одразу ж поставив їх на підлогу. – Ні, ті старі з дерева були значно кращі.

– Скажеш таке! – зневажливо подивилась на нього Венні. – Одразу видно, який ти неотесаний недотепа.

– А ти злюка-колюка, – з образою пискнуло Зелене Мишеня.

– Ось що, – суворо сказав Вен. Він дивився кудись повз Венні. За вікном м’яко пропливла біла пухнаста хмарка, і Вен провів її очима. – Я вирішив назавжди піти з міста куди-небудь далеко-далеко, бо я хочу забути тебе. Забути принцесу Венні.

– Забути? – Венні стиснула позолочені ручки крісла.

– Так, забути, – вів далі Вен. – Я пам’ятатиму ту сірооку босу дівчинку, яку я любив. А не тебе, маленька принцесо!

– І я з тобою! – крикнуло Зелене Мишеня. – Нехай далеко-далеко… Нехай доведеться терпіти голод і спрагу… Але я не з таких, хто кидає друзів у біді!

– Пробач, що я образив тебе тоді, Венні, – у голосі Вена забринів глибокий смуток. – Сам не знаю, що це на мене найшло. А тепер я йду й більше ніколи не прийду до тебе.

– Ніколи? – Венні нахилилася до нього. Світлі кучері впали їй на обличчя, і вона з досадою відкинула їх. – Прийдеш – ніде не дінешся, і коли я захочу!

– А ось і не прийду, – твердо сказав Вен.

– А ось і прийдеш! – крикнула Венні. – Агов, слуги, варто! Киньте його до підземної в’язниці. Та очей з нього не спускайте!

– Схаменися, що ти робиш! – злякано пискнуло Мишеня.

Але вже примчали слуги і схопили Вена.

– Я сам піду! – випручався Вен.

Венні одвернулася. Мимоволі гіркі сльози набігли їй на очі.

– Вене, любий… – прошепотіла вона, дивлячись, як слуги виводять Вена. – Ні, ні, нехай. Він сам винен: сказав, що хоче мене забути…

Вона витерла сльози мереживною хустинкою і здригнулася з несподіванки. Перед нею, схилившись у шанобливім уклоні, стояв сам король Трагімор у косо зрізаному чорному плащі.

– Ви вчинили гідно хвали, маленька принцесо, наказавши кинути хлопчика до підземної в’язниці, – вдоволено промовив він.

– А там не занадто холодно і твердо спати? – невпевнено запитала Венні.

– Ну, пуховиків і перин там немає, – посміхнувся король Трагімор і додав підлесливо: – Маю сказати вам, маленька принцесо, ви стаєте все гарнішою! Чарівнішою і привабливішою з кожним днем.

– Усе одно принцеса в люстерці краща, – вередливо смикнула плечем Венні.

– Майте терпіння, люба моя, майте терпіння, – прошелестів украдливий голос короля Трагімора. – Я виконаю все, що обіцяв, повірте.

Трагімор відступив на кілька кроків, і вечірні сутінки, що вже затопили кімнату, заховали його темну постать. Він немов розчинився в густому мороці.

У спальні на Венні вже чекала Смиринка. Вона розпустила шнурування на пишній сукні Венні, ставши навколішки, стягнула з ніг атласні черевички. Потім укрила Венні легкою пуховою ковдрою, поправила мереживні подушки.

– Добраніч, принцесо, – тихо промовила Смиринка, і раптом тепла солона сльозинка впала Венні на щоку.

Венні захотілося обійняти Смиринку, пригорнутися до неї, але вона зразу ж спинила себе: «Ще чого! Якась жалюгідна нікчемна служниця».

У вікно тихо світили зорі.

«А Венові, мабуть, холодно там, у темряві, в кам’яному підземеллі… Ох, як заважає сіра нитка на шиї, ніяк не вляжешся зручніше».

Їй чомусь захотілося плакати, але за мить вона вже спала міцним сном.