Важке кам’яне склепіння зали здіймалося вгору й там зникало в густому мороці.
Свічки в позолочених канделябрах осявали лише край столу, накритого парчевою скатертиною, старовинну книгу та келих з густим темно-червоним вином.
Пронизливе зелене світло шугало з величезного каміна.
Але ні, то не дрова так жарко і сліпуче палахкотіли в каміні! Це звивалися в дикому танці потворні вогняні чоловічки. Вони роззявляли зубасті пащі, з яких порскали розжарені смарагдові іскри й вилітали в димар.
Зелені відблиски освітлювали зловісну постать короля Трагімора. Він сидів у глибокому кріслі, спершись ліктем на оксамитову подушку. Час від часу по його губах пробігала усмішка задоволення й урочистості.
– Що ж, мені пощастило, – пробурмотів Трагімор. – У мої сіті попалася золота рибка! Не сперечаюсь, я ще не заволодів цілком душею Венні. Але перший крок зроблено! Я поведу Венні шляхом марних спокус. Розваги, сукні, коштовності… Ні, дівчинка не встоїть!.. Венні сказала мені «так», але магію цього слова ще потрібно скріпити силою страшного злочину. Тоді душа її навіки буде в моїй владі. Я стану всесильним і безсмертним, адже безсмертя душі Венні перейде до мене. О, чиста душа невинної дитини!..
Почулися тихі кроки по кам’яних плитах.
– А, це ти, Ауринте… Заходь! – нетерпляче наказав Трагімор. – Я на тебе чекаю!
Відчинилися високі темні двері, і до підземелля увійшов Ауринт, тримаючи в руках різьблену скриньку із зеленкуватого каменю.
– Ну що, знайшов мого персня Зміїне Око? – обернувся до нього король Трагімор.
– Ні, ваша величносте, хоча я перевернув увесь мотлох у хатинці Вічного Шукача, – похитав головою Ауринт.
– Шкода… – невдоволено спохмурнів король Трагімор. – Перстень спорснув у мене з руки, коли я підсаджував дівчинку в карету, а я й не помітив.
Ауринт мовчки й покірливо стояв перед ним.
– Мені якось недобре без нього, – насупивши брови, провадив далі король Трагімор. – О, цей перстень всесильний! Треба тільки знати магічне заклинання… Скажи-но, Ауринте, скільки часу тобі знадобиться, щоб виготовити ще один перстень Зміїне Око, такий самий?
– Один день, ваша величносте, – стиха відповів Ауринт.
– Що ж, я і справді нагородив тебе великою майстерністю й талантом, – зловісно усміхнувся король. – Я хочу, щоб завтра до полудня перстень Зміїне Око виблискував у мене на пальці.
Ауринт мовчки вклонився.
– Ну, а тепер покажи, що там у тебе в скриньці? І чи правда, це так прекрасно, як усі кажуть?
Ауринт з низьким уклоном поставив перед королем Трагімором скриньку. Відкинув різьблену кришку.
– Робота чудова! Тобі справді немає рівних, – криво посміхнувся король, перебираючи коштовності. – Що ж! Ти жадав слави, і я подарував тобі її. Чи не так?
Ауринт нічого не відповів. Він похнюпився, світле волосся впало йому на лоба. Мимоволі він торкнувся сірої нитки, туго зав’язаної в нього на шиї.
Звідкись згори злетів чубатий пугач і вмостився на спинку королівського крісла.
– Почепи мені на шию хоч одне намисто, – прохрипів пугач, витягуючи шию. – Я такий гар-р-ний! Я гідний цих коштовностей. Недарма ж мене прозвали Красунчиком!
– Перестань канючити, пугачу, – різко спинив його король Трагімор. – Твоє діло стежити за дівчинкою, не спускати її з ока.
– Нікуди вона від мене не заховається, пане, – круглі очі пугача спалахнули. – Дай, дай мені хоч оцей тонкий ланцюжок! Люблю золотко!
– Геть іди, – відмахнувся від нього король.
Пугач, важко змахуючи величезними крилами, зник у темряві.
Король Трагімор пильно подивився на Ауринта, який стояв непорушно.
– А як там наша люба Смиринка? – нарешті запитав він. І Ауринт побачив, як із бездонних очей Трагімора витікають, звиваючись, тонкі цівки мороку. – Чи скоро ваше весілля? Мені подобається, що твоя наречена така ніжна, ласкава. В усьому слухняна. Недаремно ж її прозвали Смиринка!
– Ох, ваша величносте, – зітхаючи, заперечив Ауринт. – Це тільки на вигляд Смиринка поступлива та покірна. Насправді впертішої за неї не знайдеш на всім білім світі. Скільки разів я вмовляв її погодитися і призначити день весілля. Де там! Ридає, сумує, ламає руки. Заклинає, щоб спочатку я ублагав вас розв’язати сіру нитку, відпустити мою душу.
Король Трагімор недобре посміхнувся і прикрив очі долонею.
«Ауринт ще не скріпив свою згоду як годиться – підступним злочином. Справу зроблено лише наполовину… А що, коли… О, здається, я добре придумав!»
Трагімор обернувся до Ауринта та вказав йому на крісло поряд із собою.
– Мій хлопчику, буду відвертим, я прихилився до тебе, – вкрадливо й ласкаво промовив Трагімор. – Не треба відкладати весілля. Я старий і хочу гарненько відсвяткувати цю подію. Слухай мене та не дивуйся. Я вирішив подарувати всі ці чудові коштовності твоїй нареченій. Скажи їй, що це мій весільний дарунок!
– О пане! Але ж їм немає ціни! – Ауринт не вірив своїм вухам.
– Твоє щастя коштує цього, синку, – загадково посміхнувся король Трагімор. – Але дещо в обмін я зажадаю від тебе.
– Я готовий на все, ваша величносте! – вигукнув Ауринт. – Наказуйте!
– От і добре! Я не сподівався від тебе іншої відповіді, – схвально кивнув король Трагімор і додав недбало: – Тим більше, що від тебе вимагається справжня дрібничка. Ти повинен сам, своїми руками зав’язати на шиї Смиринки сіру нитку!
– Як? Зав’язати Смиринці… сіру нитку? – Ауринт зблід як смерть, дивлячись на короля Трагімора зляканими очима. – На її тонку ніжну шийку…
– Та що тут такого? – досадливо поморщився Трагімор. – Ліпше подумай, яке щастя, яке багатство чекають на тебе! Забирай, забирай коштовності, мій хлопчику. І прийди до Смиринки з веселою усмішкою на обличчі. Сам побачиш, як вона зрадіє.
Ауринт провів рукою по лобі, взяв скриньку й непевною ходою попрямував до дверей. Трагімор окликнув його:
– Не забудь про перстень Зміїне Око, синку! Він має бути в мене завтра опівдні, чуєш?
Ауринт, не вимовивши ні слова, низько вклонився королю й вийшов із зали.
Залишившись сам, Трагімор задоволено потер руки.
«Нехай, нехай він своїми руками зав’яже Смиринці на шиї сіру нитку. Це й стане тим страшним злочином, який навіки зробить душу Ауринта слухняною моїй волі. Нарешті коло зла замкнеться».
Король Трагімор устав і заходив, туди-сюди широкою залою.
– Весілля буде на славу! У жениха сіра нитка на шиї, і в нареченої. Обидві простодушні пташки попалися в мої сіті!