У самотнім покої, у глибокій нірці, Королева мишей приймала свого племінника – Зелене Мишеня. Нірка вражала по-справжньому царською розкішшю. Всюди горіли недогарки свічок у позолочених свічниках. Метушилися слуги з тацями, уставленими всілякими наїдками.
Королева мишей знаком наказала слугам залишити їх наодинці.
– Слухай, мій любий зелений племіннику. Я проведу тебе моєю королівською ніркою до спальні маленької принцеси. Здається, ночами там відбувається щось недобре. Тут якась таємниця! Ти розумний, може, що й довідаєшся.
Зелене Мишеня шанобливо поцілувало Королеві лапку, унизану крихітними перснями. Королева повела Зелене Мишеня заплутаними ходами в темряву. Вдалині затремтіло слабке світло.
– Ось ми і прийшли, – шепнула Королева мишей. – Будь обережним, зелений племіннику! Тут уночі шастає пугач Красунчик – лиходій, яких мало. Та й сам чаклун Трагімор нерідко навідується сюди, коли годинник виб’є північ…
Королева мишей зникла. Мишеня, відчуваючи тремтіння в усіх лапках, боязко визирнуло з нірки. Воно побачило величезну мармурову залу, ліжко, укрите атласною ковдрою, а на ньому гору мереживних подушок.
До зали увійшла принцеса Венні. На ній була довга сукня з найтоншого блакитного шовку, згори донизу гаптована самоцвітами. Слідом за нею, нечутно ступаючи, увійшла Смиринка.
Венні вмостилася на пишному ліжку й насупилася, розглядаючи передок оздобленого перлами черевичка.
– Правда, я красуня? Краща за всіх у королівстві?
– Щира правда, принцесо, – тихо відповіла Смиринка.
Венні про щось замислилася, звівши на переніссі тонкі брови.
– Мені сниться сон… Щоночі один і той самий, – раптом жалібно сказала вона.
– Який сон, принцесо? – несміливо підвела на неї свої сумні зелені очі Смиринка.
– Ах ти посмітюха, хочеш знати, що тобі не можна! – накинулася на неї Венні. – Забирайся звідси, щоб я більше тебе не бачила.
Та ледве висипали на небі перші зорі й розправили свої ще неяскраві промені, як Венні знову наказала покликати Смиринку.
– Ніч проведеш у моїй опочивальні, чуєш? Тільки не смій сопіти. Або зітхати за цим своїм Ауринтом.
Венні скинула на підлогу шовкову сукню й лягла в ліжко. Смиринка сіла в крісло біля дверей і незабаром поринула в дрімоту.
Розбудили її жалібні стогони та схлипування Венні.
Уся спальня була осяяна таємничим блакитним світлом. Дівчинка вві сні простягнула руки, немов хотіла щось упіймати в порожнечі.
«Звідки це світло? Може, місяць затягнув блакитний серпанок?» – здивувалася Смиринка.
– Знову, знову ти! – змученим голосом прошепотіла крізь сон Венні.
Смиринка зіщулилась у кріслі, затаївши дух. Вона побачила чиюсь тоненьку постать, що розливала навкруги блідо-блакитне сяйво. Та це ж іще одна Венні, тільки геть прозора! Обличчя бліде як стіна, воно ніби виточене з тонкого кришталю. Ось вона схилилася над сплячою дівчинкою, ніжно цілуючи її в заплющені очі.
Венні неспокійно ворухнулася уві сні, сумно застогнала.
– Це я, твоя душа, Венні, я прийшла попрощатися з тобою, – забринів тихий голос. – Востаннє, востаннє… Живі ланцюги Трагімора дуже міцно прикували мене до Скелі Туманів, там далеко, у Царстві Сновидінь…
«Ой леле! Який жах, – подумало Зелене Мишеня, від страху тремтячи з голови до кінчика хвоста. – Із Царства Сновидінь… Оце так-так!»
– Ти уві сні заплакала й пошкодувала Вена, – бринів тихий голос. – І тоді змії-ланцюги на мить попустили свої безжальні кільця. Я вирвалася й полетіла до тебе. Страшну справу задумав Трагімор. Ти ще не знаєш, а мені багато що відомо наперед. Якщо ти не встоїш, ти занапастиш мене, віддаси чаклунові Трагімору на вічні муки. А я ж – це ти… Ти – це я… Будь сильною… Я снюся тобі, Венні, але заклинаю, благаю тебе, не забудь цей сон…
Співучий голос урвався, замовк. Блакитне сяйво пролилося на Венні прозорими повітряними сльозами, і все зникло.
Відчинилися маленькі двері в глибині кімнати. Як згусток мороку з’явився король Трагімор. На плечі в нього сидів чубатий пугач.
Смиринку скував страх, аж серце похололо, та все ж крізь напівопущені вії вона стежила за тим, що відбувалося.
Король Трагімор гнівно насупив гострі брови.
– А ти все-таки таємно побувала тут, душе Венні! Ще не розтанув твій сяючий слід у повітрі. Яка ти сильна й уперта, людська душе. Але все одно ти не зможеш опиратися мені.
Трагімор погладив пугача по блискучому пір’ю:
– Подивися, пугачу, подивися на цю дівчинку! Стеж за нею, очей не спускай. Коли помітиш, що щось не так, негайно повідом, хоч би де я був!
– Ух, ух! Стежитиму, до цього діла я мастак, – прохрипів пугач Красунчик.
– Душа Венні далеко, у Царстві Сновидінь, – король Трагімор похмуро посміхнувся. – Туди нікому не дано дістатися. Заповітні двері до Царства Сновидінь вартує пані Несплячка. Мила старенька, нічого не скажеш! Острах візьме будь-кого, хто з нею зустрінеться. Є в Несплячки чаклунський гребінець. Досить їй один раз провести по волоссю, бідолаха вже ніколи не засне, до кінця своїх днів. Двері вона стереже надійно! А втім, Красунчику, коли стемніє, злітай туди. Поглянь, чи не видно кого чужого поблизу. Не знаю чому, мучать мене лихі передчуття…
– Буде виконано, мій повелителю! – кивнув пугач Красунчик.
Трагімор повільно підійшов до ложа Венні. Немов густа темна хмара огорнула дівчинку, коли він розпростер над нею свої страшні, повиті димом руки.
Трагімор промовив з владною врочистістю:
- Силою вічного зла
- Пам’ять спалю я дотла!
- Вкриється мороком путь,
- Сон свій забудь…
Венні, не прокидаючись, підвелася, застогнала вві сні та раптом, закинувши голову, впала на подушки.
Трагімор посміхнувся, відступив на крок назад, відхилив маленькі двері й поманив пугача за собою. Дверцята нечутно зачинилися.
Зелене Мишеня, обережно озираючись, вилізло з нірки. Підбігло до Смиринки, обхопило лапками її ногу, задерло догори мордочку.
– Ти чула, Смиринко? Жах якийсь! Душа Венні прикута до Скелі Туманів! І не аби десь… У Царстві Сновидінь. Залишитися без душі, більшої біди годі й придумати! Нехай я просто Мишеня, нехай душа в мене зовсім крихітна, і то я б з нею нізащо не розлучився.
– Але що ми можемо вдіяти? – голос у Смиринки затремтів. – Хіба нам до снаги подужати самого короля Трагімора?
– Розвидняється, – Зелене Мишеня поглянуло у вікно. – Зорі згасли, небо порожевіло. Я побіжу до Вічного Шукача й усе йому розповім. Він мудрий і добрий. Може, щось і вигадає.
Смиринка нахилилася й ласкаво погладила Мишеня по зеленій спинці.
– Біжи, біжи, Мишенятку! Я й сама пішла б до Вічного Шукача. Та от лихо, маленька принцеса невдовзі прокинеться, а вона ні на крок не відпускає мене.
Зелене Мишеня подріботіло через усю залу та зникло в непомітній нірці.