Смиринка йшла лункими залами.
– Кохання моє! – окликнув її знайомий голос. Смиринка відчула: серце, мов гаряча грудка, стукнуло в грудях.
Назустріч їй, м’яко, по-котячи ступаючи, йшов Ауринт. У руках він тримав скриньку із зеленкуватого каменю. Хлопець потай усміхався. Гострі іскорки спалахували й гасли в глибині його очей.
– Люба, я цілий день блукаю палацом, сподіваючись перемовитися з тобою хоч словечком! – Він подивився на неї допитливим поглядом. – Мені здається, останнім часом ти уникаєш мене. Скажи, чому ти ховаєшся?
– Ти так змінився, Ауринте, – мимовільне зітхання зірвалося з вуст Смиринки.
– Ну годі, годі, що за дурниці! – невдоволено заперечив Ауринт. – Це ти стала іншою. Не можна ж увесь час сумувати, вдаватися в розпуку без найменшої на те причини.
Ауринт узяв її за руку, ніжно погладив тонкі пальці.
– Яка тепла маленька ручка! А твої очі? Зачаровані лісові озера… Але в мене є чим тебе розвеселити, наречена моя!
Ауринт відкинув кришку скриньки. Гострий блиск коштовних каменів змусив Смиринку відсахнутися, затулити очі долонькою.
– Бачу, ці чудові прикраси засліпили тебе. – Ауринт подивився на Смиринку з ніжністю, але трохи глузливо. – Ще б пак! Ти зроду не бачила такого багатства. Зараз я оздоблю тебе, моя зеленоочко! Нехай усі помруть від заздрощів. Адже в жодної вельможної панночки і близько немає таких скарбів!
Смиринка благально подивилася на нього.
– Ні, ні… – прошепотіла вона. – На дарунках короля Трагімора лежить прокляття.
Та Ауринт наче й не чув її слів. Він надів на її безсило обвислі руки важкі браслети, на пальці – каблучки з каменями, що сяяли всіма барвами веселки. У маленькі вуха встромив сережки, схожі на зорі, що звисають на блискучих променях. На тонку шию начепив сяйливе намисто, де майстерно переплетені діамантові квітки утворювали вінок, на якому зблискувала роса.
Ауринт відступив на крок, нахилив голову, милуючись нею.
– Ти просто прекрасна! – у захваті вигукнув Ауринт. – Я тільки зараз зрозумів, як ти гарна, моя зеленоока королево! Я щасливий, я на вершині слави і блаженства!
– Задушливо, тяжко… – Смиринка заточилася, обличчя її стало білим, як свіжий сніг, очі закотилися під лоба.
– Я помираю, Ауринте… – ледве чутно прошепотіла вона і впала йому на руки як підтята.
– Кохана, що з тобою? – не тямлячи себе від розпачу й горя, закричав Ауринт. – Боже мій, серце не б’ється… Руки холодні як лід… Злощасні прикраси, ви занапастили, задушили її! Хай будуть прокляті моє вміння, мій великий талант і майстерність! Я зрікаюся багатства і слави, зрікаюся тебе, Трагіморе! Будь проклятий, диявольський чарівнику!
Не стримуючи ридань, що стрясали йому груди, Ауринт обережно поклав Смиринку на килим. Він похапцем стягнув каблучки і браслети з її рук. Вийняв з вух алмазні сережки й розчавив їх ногою, ніби то були огидні павуки. Потім схопив двома руками намисто й одним рухом розірвав його.
Тепер Смиринка лежала немов на весняній луці, всіяній барвистими квітами.
І, о диво! Попелясто-сірі вуста порожевіли. Зникла смертельна блідість на щоках. Ледь помітно затремтіли довгі вії.
Нарешті Смиринка розплющила очі.
– Ох, любий! – Смиринка посміхнулася, але якось невпевнено, через силу. – Мені здавалося, ніби я лежу в глибокій могилі, і ти кидаєш важкі грудки землі мені то на груди, то на руки, то на обличчя…
– Кохана моя, все позаду! Пробач мені, якщо можеш, – покаянно промовив Ауринт.
Смиринка, зітхнувши щасливо й полегшено, пригорнулася до його грудей.
– Ти знову такий, як раніше, мій Ауринте, – ясно всміхнулася Смиринка. – І очі такі самі…
Ауринт зібрав коштовності, що розсипалися по килиму. Видно було, що йому важко навіть торкатися до них.
– Дивися, Ауринте! – радісно скрикнула Смиринка. – У тебе на шиї більше немає цієї сірої нитки! Ніби сама розв’язалася й розтанула. Раз – і зникла!
– Це небезпечно, Смиринко, – спохмурнів Ауринт. – Коли король Трагімор помітить, що сірої нитки немає, мені не минути лиха.
– Трохи хитрощів нам допоможуть, любий мій! – Смиринка висмикнула зі свого льняного фартуха кілька ниток, скрутила їх джгутом і пов’язала Ауринтові на шию. – Послухай, коханий, мені відома одна таємниця… – зашепотіла Смиринка, але в цю мить, важко лопочучи крилами, у вікно влетів чубатий пугач.
– Чи готовий перстень Зміїне Око? – люто прохрипів він. – Бачу, бачу, як ти працюєш, неробо! Упадаєш коло своєї нареченої замість виконувати повеління свого пана. Марш у майстерню! – Пугач зі злістю обернувся до Смиринки. – Ледача служниця! Ух, так і клюнув би тебе в око! Маленька принцеса вже тричі кликала тебе!
«Так я й не встигла сказати Ауринтові про те, що дізналася сьогодні вночі», – подумала Смиринка, вибігаючи із зали.
