Венні сиділа на позолоченому троні, а перед нею стояла Смиринка з люстерком у руках.
– Тримай люстерко рівніше! – гримнула на неї Венні. – Ти його нахиляєш, і я бачу тільки гілля дикого винограду. Воно неначе плаче над моїм обличчям!
Венні не відривала погляду від люстерка.
«Це правда, я прекрасна! Ось тільки… Чогось трохи бракує, щоб я стала такою самою, як скляна принцеса. А чого – не можу зрозуміти…»
Несподівано, чи то вийшовши з-за колони, чи то пройшовши крізь стіну, перед нею з’явився король Трагімор, оповитий хмарою мороку.
Трагімор низько вклонився. У руках він тримав маленьку золоту корону. Як вона сяяла! Ніколи в житті Венні не бачила нічого гарнішого.
– Це… мені? – пробелькотіла Венні, на мить забувши про все на світі. – Це мені? Правда?
– Так, маленька принцесо, тепер ця корона ваша! – вкрадливо промовив король.
Король Трагімор урочисто надягнув корону на голову Венні.
Венні мимоволі здригнулася. Холод голками пробіг по спині. Маленька корона раптом здалася їй неймовірно важкою.
Трагімор шанобливо поцілував кінчики її пальців.
– Шкодую, маленька принцесо, але в мене для вас сумні новини, – король Трагімор зітхнув і скрушно похитав головою. – Цей хлопчисько, Вен, бозна-як перепиляв ґрати й утік із в’язниці.
– Як утік? – Венні задихнулася від люті. – Я не хочу! Спіймати його, повернути! Знайти, кинути до підземелля, замкнути на десять замків!
Смиринка злякано зойкнула в неї за спиною.
– Заспокойтеся, принцесо, – промовив Трагімор, не зводячи димного погляду з Венні. – Хлопчисько вже в наших руках. Варта схопила його біля Північної брами. Він, наче маленьке звіреня, кусався, дряпався… Але не про те мова. Уявляєте, він кричав на всеньке місто, що ви пуста і бридка лялька. Бундючна курка й муха-набридуха! От як він вас називав. І тепер про це тільки й говорять люди на всіх перехрестях, від малого до старого. Всі сміються з вас, принцесо.
– Ну, коли так, тоді… – спалахнула Венні, – посадити його на ланцюг! Прикувати за руки й за ноги… Ні, цього замало! Його треба…
– Стратити, – догідливо підказав король Трагімор. – Адже саме це ви хотіли сказати, чи не так?
Венні мимоволі відсахнулася. Обличчя Трагімора було мертвотно-восковим, чорні брови різким кутом зійшлися на переніссі.
– Погляньте сюди, маленька принцесо, погляньте сюди! Ось указ про його страту, – задихаючись, квапливо прошипів король Трагімор. – Не забудьте, Вен говорив, що ви нудна, як недільна проповідь, і причепа, як той придорожній реп’ях! Маленька принцесо, вам досить лише прикласти пальчика. Ось тут, унизу. Більше нічого не треба… лише прикласти пальчика.
Голос Трагімора затремтів, він розгорнув перед Венні важкий сувій із темними сургучевими печатками.
– А ось візьму і прикладу, – невпевнено сказала Венні. – Виходить, йому можна про мене таке говорити? Нудна, бундючна курка! А я що? Мушу терпіти?
– Ви справжня принцеса! Ви чарівні, надзвичайні… – Трагімор увесь аж звивався – так його охопила кортячка швидше усе скінчити. – Хлопчисько говорив, що його нудить, коли він дивиться на вас!.. Ну ж бо, принцесо, я чекаю!
– Ви не посмієте, принцесо! – не витримавши, крикнула Смиринка.
– Ще й як посмію! – щоки Венні палали, а очі були повні сліз.
– Згадав, згадав… – гарячково прошепотів король Трагімор. – Вен говорив, що ви потворна й огидна, бридкіша за павука!
– Ах, так! То ось тобі! – Венні, у нестямі від образи, міцно притиснула пальчик до пожовклого пергаменту і враз, відсмикнувши руку, розпачливо скрикнула: – Ні, ні, не хочу! Це я ненавмисно!
– О Боже, – гірко простогнала Смиринка.
– Справу зроблено! – у радісному захваті вигукнув король Трагімор, високо піднімаючи над головою сувій. – Візьміть дзеркальце, маленька принцесо, візьміть дзеркальце! Ви побачите, я виконав усе, що обіцяв!
Трагімор вихопив у Смиринки люстерко й подав його Венні. Вона мигцем поглянула на своє відображення.
О, саме те, про що вона мріяла! Волосся, мов золоте сонячне проміння, спадає на плечі. Очі сяють, немов блакитні самоцвіти. Нічого не скажеш, тепер вона стала прекрасніша за саму скляну принцесу! Але Вен, Вен…
Венні жбурнула дзеркальце, і воно, вдарившись об мармурові плити, розлетілося на дрібні уламки. У відчаї вона подивилася на сувій у руці короля Трагімора й побачила: відбиток її пальця яскраво проступив на пергаменті, немов налившись кров’ю.
– Це нечесно! Я передумала… – у розпачі заридала Венні. – Це не дійсно…
Венні простягнула була руку до сувою, але король Трагімор уже зник. По ньому лишилася тільки задушлива темна хмара диму.
