Розділ 10: Стара пані Несплячка

Запали вечірні сутінки.

Темний ліс повнився невиразними таємничими звуками. Тихо і протяжно про щось шуміли столітні дуби, шепотів легесенький вітер. Хруснула суха гілка. Чиї це кроки за спиною?

Унизу під деревами панував непроглядний морок. Повзучі рослини обплітали ноги, не даючи ступити й кроку. Зненацька хтось схопив його за плече. Та ні, це просто важка, волога від нічної вогкості ялинова лапа. Чиїсь жовті очі спалахнули в темряві й згасли. Недобре місце!

Попереду Вічний Шукач розгледів чорний, немов звуглений дуб.

«Та сама місцина, – мимоволі здригнувшись, подумав він. – Саме десь тут неподалік я і знайшов того клятого гребінця».

Чаклунський гребінець Вічний Шукач зав’язав у хустинку. Хоч як обережно тримав її за кінчики, рука все одно затерпла аж до плеча.

У кишені куртки зітхало та копошилося Зелене Мишеня. По правді кажучи, воно вже було й саме не раде, що пустилося в таку небезпечну подорож.

Та ось дерева розступилися, і Вічний Шукач завмер на місці.

Перед ним здіймалася прозора стіна. Здавалося, її камені виточені з найтоншого скла, місячне світло пронизувало їх наскрізь. Але Вічний Шукач знав – стіна ця міцна й неприступна.

Раптом серце Вічного Шукача глухо забилося. Він побачив заповітні дверцята. Ось вони! Напівкруглі, з маленькою замковою щілиною.

У цю мить на галяву, осяяну тьмяним місячним світлом, з пронизливим вереском вискочила худа розпатлана старушенція.

Крізь закудлані пасма сивого волосся по-вовчому жахливо горіли запалі очі.

– Що, соколику, страшно? Отерп з переляку? – проверещала стара карга.

Зелене Мишеня в кишені ледве чутно жалібно пискнуло.

– Чого мені боятися? – намагаючись здаватися спокійним, відповів Вічний Шукач.

– Та чи знаєш ти, нещасний, хто я така? – стара з гордим виглядом взялася за боки і підступила до нього.

– Як не знати! – Вічний Шукач мимоволі позадкував. – Ти – пані Несплячка!

– Ото ж то й воно! Ось проведу своїм гребінцем по твоєму волоссю, навік забудеш про сон! – патлата карга підскочила ще ближче.

– Ну-ну, яка моторна! Хотів би я знати, як ти це зробиш? – глузливо мовив Вічний Шукач. – Забула, чи що? Ти ж загубила гребінець. А де він? Ось дивися!

І Вічний Шукач підняв над головою маленький вузлик, з якого стирчав гребінець.

О, що сталося з пані Несплячкою, коли вона побачила свій безцінний гребінець! Неможливо описати словами. З жалібним криком вона впала на коліна.

– Віддай, віддай гребінчик! – простогнала вона. – Навіщо він тобі? Золота дам, соколику, смарагдів одсиплю… О, я багато чого надбала. Людці ладні віддати останнє, аби тільки я їх не торкнула.

– Не потрібне мені твоє багатство, – похитав головою Вічний Шукач. – А ось коли вволиш мою волю – віддам тобі назад твій гребінець!

– Усе зроблю, милостивий паночку! – Стара на колінах поповзла до нього.

– Віддай мені ключа від дверей у Царство Сновидінь, – тихо і твердо сказав Вічний Шукач.

– Е, ні! – стара проворно схопилася на ноги і злісно вискалила зуби. – Ба, що задумав! Адже уб’є, уб’є мене король Трагімор, коли дізнається!

– А коли він дізнається, що ти загубила чарівний гребінець? Що тоді? – посміхнувся Вічний Шукач. – Вартовий із тебе тепер нікудишній.

Несплячка від люті заскреготіла зубами.

– Хай буде по-твоєму, пройдисвіту. Ось він, тримай!

Вічний Шукач не став гаятися. Він вихопив блискучий ключик із руки старої, а чаклунський гребінець відкинув далеко в кущі.

Пані Несплячка кинулася шукати гребінець. Поки стара копошилася в темряві, Вічний Шукач миттю підскочив до прозорих дверцят.

Ключ обернувся, тихо дзенькнувши. Двері відчинилися.

– Стій, сновиго! Куди? – пронизливо заверещала пані Несплячка. Вона відшукала, нарешті, заповітний вузлик і кинулася услід за Вічним Шукачем, намагаючись в останню мить устромити гребінець у його волосся.

Та було вже пізно. Вічний Шукач устиг захряснути за собою двері та повернути ключа в замковій щілині.

І ніхто не помітив, ані Вічний Шукач, ані пані Несплячка, що в густому листі столітнього дуба тихенько ховався пугач Красунчик.

– Ось воно що! Вічний Шукач пробрався-таки в Царство Сновидінь. Який спритник! Треба якнайшвидше доповісти про це моєму панові. Навряд чи це йому сподобається…