Розділ 11: Страшні слуги короля Трагімора

Король Трагімор сидів у кріслі перед каміном, що жарко палахкотів. Зелені вогняні чоловічки в каміні танцювали, догідливо присідали, кланялися, підводили вгору гнучкі руки. Пасма вогняного волосся разом із димом відлітали в димар.

– Щось Ауринт зволікає, – пробурмотів Трагімор. – Перстень Зміїне Око… Не знати мені спокою, доки я знову не надягну його на палець. Утім, ось і Ауринт!

Справді, двері відчинилися. До сповненої присмерком зали увійшов Ауринт.

– Ну що, чи готовий новий перстень Зміїне Око? Відповідай! – король Трагімор рвучко обернувся в кріслі.

Ауринт, кланяючись, простягнув руку. На долоні лежав перстень Зміїне Око.

Король Трагімор з жадібною поспішністю схопив перстень.

– Мій скарб! Точнісінько як той що я загубив!

Трагімор надів перстень, наблизив до очей, роздивляючись його й милуючись. Забувши про Ауринта, він заговорив, нерозбірливі слова злітали з його губ.

– Як я сумував за тобою, мій перснику! А ти, чого так пильно дивишся на мене, золота змійко? Скучила за своїм повелителем, моя золотенька? Адже тільки я один знаю магічне заклинання. Воно може оживити тебе, моя люта змійко, і зробити смертельно небезпечною…

Тут король немов схаменувся, спідлоба зиркнув на Ауринта.

– Ну, а як наша Смиринка? Вмовив уперте дівчисько?

– Так, ваша величносте, – з усмішкою відповів Ауринт. – Вона згодна!

– Думаю, нелегко тобі було її уламати. Її очі!.. Занадто глибокі й прозорі. Усе лихо від них. Ну, та нічого. Ми зробимо їх порожніми і веселими. На все свій час…

Король Трагімор, не договоривши, замовк і колючими очима глянув на Ауринта.

– Я не тримаю тебе, Ауринте, йди до своєї любої нареченої.

Король Трагімор провів Ауринта підозрілим поглядом.

– Щось тривожить мене… – насупивши гострі брови, пробурмотів Трагімор. – Ауринт… Він змінився. Я не впізнаю його. Занадто усмішливий, і цей щасливий блиск у його очах… Утім, про що я? Сіра нитка як і раніше в нього на шиї, я сам бачив. Тож нема чого турбуватись даремно.

У цю мить у прочинене вікно влетів пугач Красунчик. Гучно лопочучи крилами, закружляв під стелею.

– Ваша величносте, це все він, він, цей негідник, проноза!.. – задихаючись, прохрипів пугач. – Пробрався, проліз, проскочив, хитрюга…

– Хто він? Про що ти? – невдоволено подивився на пугача король Трагімор.

Чубатий пугач опустився на кам’яний виступ над каміном.

– Як хто? Він, він – Вічний Шукач! – важко дихаючи, відповів пугач. – Пробрався до Царства Сновидінь, ось куди.

– А як же стара Несплячка? – розлючено вигукнув король Трагімор.

– Сама дала йому ключика, сама! – залопотів крилами пугач Красунчик.

Король Трагімор спересердя стукнув по ручці крісла.

– Що ж, ти вірний слуга, хоч і приніс погану новину, – помовчавши, похмуро сказав Трагімор. – Ану лиш, спустися нижче!

Король Трагімор зняв із себе блискучий золотий ланцюжок і накинув його на шию чубатому пугачеві.

– Ти заслужив нагороду. А тепер лети, стеж за принцесою. Будь так само старанний і догідливий, – наказав Трагімор.

– Усе виконаю, мій повелителю! – захоплено вигукнув пугач. – Який я тепер красивий і чепурний! Як личить цей ланцюжок до мого дивовижного пір’я!..

Пугач вилетів у вікно і зник у непроглядному мороці.

Король Трагімор перейшов туди-сюди залою, кусаючи губи.

– Це правда, тобі не відмовиш у прозірливості й розумі, Вічний Шукачу! Я вбив твого батька – короля Пелінора, але тебе лишив живого. Убив старого вовка й залишив життя вовченяті. Але ти ще пошкодуєш, Шукачу, що наважився зі мною на смертельний двобій.

Король Трагімор рвучко здійняв руку.

– Гей, слуги Вогню! До мене, славні хлопчики, сюди!

У ту ж мить зелені палаючі чоловічки радісно вискочили з каміна.

Вони не могли встояти на місці: сіпалися, звивалися, пританцьовували, розсипаючи іскри.

– Колись мені пощастило, і я здобув палаючу вуглинку з вогнища, яке розпалив сам диявол на дні пекла. Я створив вас із відблисків цієї вуглинки і знаю: ви мені вірні!

– Ми твої, пане! Наказуй, усе виконаємо! – почулися голоси, схожі на вовче виття.

– На важке завдання посилаю я вас, слуги Вогню! – владно промовив король Трагімор. – Рушайте до Царства Сновидінь. Відшукайте там Вічного Шукача і спаліть його дотла, щоб і кісточок його не лишилося. Тільки купка попелу!

– Розшукаємо, спалимо, спопелимо! – радісно заверещали слуги Вогню.

– Стривай, стривай, хазяїне! – вистромився наперед найзліший, найпотворніший, смарагдово-зелений. – А раптом у Шукача є вода й він нас погасить? Ти ж бо знаєш, повелителю, вода для нас смертельна! Раптом у нього є вода?

– Звідки? – зневажливо знизав плечима Трагімор. – Вічний Шукач блукає безводною пустелею, вгрузаючи в розпеченому піску. Води там ані краплини й нізвідки їй узятися!

Слуги Вогню, плутаючи лапи і голови, як потік вогняної лави, ринули до дверей і за мить зникли.

Губи Трагімора скривила підступна посмішка.

– Авжеж, ти спритний і вигадливий, Вічний Шукачу, – з тихою погрозою промовив він. – Але я приготував тобі ще одну несподіванку.

У похмурих покоях стало ще темніше. Свічки, злякано блимаючи, згасли одна за одною.

– Агов, слуги Мороку, прийдіть на мій поклик! Я – ваш повелитель, закликаю вас!

Луна під високим склепінням гучно підхопила голос Трагімора.

І зараз же з темряви виступило стовписько величезних, закутих у залізні лати лицарів. Їхні обличчя ховалися за опущеними заборолами. На старезних латах виднілися глибокі сліди від важких ударів.

– Ви прийшли з вічності й туди ж повернетеся, – намагаючись бути спокійним, промовив Трагімор. – Ви, породження злості та гріха! Вітаю вас, лицарі Мороку! Ти, лицарю Ненависть, я радий бачити тебе. Поряд з тобою лицарю Байдужість, мій давній вірний друг. Лицарю Зрада, ти часто приходив мені на допомогу. Ти мій вічний супутник, лицарю Підступність. Тут чекають на вас!

Почувши своє ім’я, кожен із лицарів повільно й поважно кивав головою та стукав важким мечем об мармурові плити підлоги.

– Покірні таємним заклинанням, чи згодні ви прислужитися мені? – тремтячим голосом запитав Трагімор.

– Згодні! – глухо відгукнулися лицарі. Забрязкала зброя.

– На чималу послугу сподіваюся я від вас, лицарі Мороку! – голос Трагімора набув звичної владності. – Ви повинні пробратися до Царства Сновидінь, відшукати там зухвалого пройдисвіта на ім’я Вічний Шукач і вбити його. Чи готові ви виконати мій наказ?

– Виконаємо, пане, усе, що накажеш! Сила наша безмежна! – почулися у відповідь похмурі голоси лицарів.

Важко ступаючи, до Трагімора підійшов здоровенний, немов кам’яна брила, темний лицар. Його шолом прикрашав облізлий жмут пишного колись пір’я.

– Але чи пам’ятаєш ти, повелителю, що для нас смертельний навіть слабкий промінь світла? – промовив велетень. – У ньому наша загибель. Чи впевнений ти, що там, куди ти нас посилаєш, немає світла?

– Звичайно! Звідки там йому взятися? – бундючно усміхнувся Трагімор. – Волоцюга пробирається зараз у непроглядній пітьмі. Там немає навіть відблиску світла.

– Ну, коли так… – кивнув важкою головою здоровань.

І в ту ж мить темрява й порох огорнули лицарів Мороку. Ще один мент – і вони зникли.

«Що ж, тепер я в безпеці. – Трагімор опустився в крісло, стиснув долонею лоба. – Та все ж мене мучить незрозуміла тривога. Вона тисне мені на груди. Не дає спокою. Мабуть, іншого виходу немає. Я повинен сам піти до Царства Сновидінь…»

Трагімор схопився з місця і схвильовано заходив залою.

– Персню Зміїне Око, – промовив він, роздивляючись палаючі вогнем яхонти. – Тобі одному покірні нещадні змії-ланцюги. Що ж, Ауринт не підвів мене, новий перстень анітрохи не гірший за старий. Не відрізниш. А заклинання знаю лише я… І все ж… є в мене ще один таємний захисник. Я приберігав його на випадок смертельної небезпеки. А хіба цей час не настав?

Король Трагімор заговорив, і слухняна луна гучно підхопила його голос:

  • Мертвий каменю, розтрісни!
  • Мечу Згубний, кров’ю зблисни!..

Захиталися могутні стіни. Оглушливий гуркіт прокотився залою. Каміння почало тріскатися, і крізь тріщини в простягнуті руки Трагімора впав важкий меч.

– Згубний Мечу, – прошепотів Трагімор, любовно погладжуючи блискуче руків’я. – Тебе викували демони вбивства, тому на твоєму гострому лезі ніколи не висихає кров…

Трагімор повільно витягнув меч із піхов. Меч палахкотів багровим вогнем, і декілька крапель свіжої червоної крові скотилися на мармурові плити підлоги.