Вічний Шукач озирнувся. Прозора стіна залишилася далеко позаду. Тепер його обступали дивні, незвичайні дерева. Замість листя з них звисали й тихо шелестіли довгі шовковисті нитки.
«О, та це ж ліс Опущених Вій, – здогадався Вічний Шукач. – Я чув про нього. А за цим лісом починається Нещадна Пустеля… Це буде ще гірше, ну та що вдієш…»
Вічний Шукач рушив уперед, обома руками розсовуючи гнучкі вії. Вони хилилися йому до обличчя, до рук. Іноді, зблиснувши, по довгій вії скочувалася прозора солона сльоза.
– Гей, Вічний Шукачу! Куди це ми потрапили? – Зелене Мишеня вистромило з кишені мордочку. – Оце так дерева! Що на них росте? Травинки, не травинки, щось я ніяк не второпаю. Ну й дива!
Вічний Шукач розсунув вії, і вони з тихим легким шелестом зімкнулися в нього за спиною.
Попереду, скільки оком сягнеш, простягалася мертва пустеля. Пісок лежав складками, наче хвилі застиглого моря.
«Куди ж іти? Незрозуміло», – Вічний Шукач розгублено зупинився.
Враз його серце радісно тьохнуло. Пригледівшись, він з подивом побачив ледве помітний тонкий ланцюжок слідів. Сліди були зовсім крихітні, немов по піску пройшла дитина, залишаючи легкі відбитки вузької ступні.
«Ні, це не випадковість! Це – знак. Підказка, куди мені йти. Може, ці сліди залишила душа Венні?» – подумав Вічний Шукач.
Та ледве він ступив кілька кроків, як його ноги по кісточки вгрузли в розпеченому піску. Земля випускала жар і нестерпну спеку.
Зненацька посутеніло. Над головою, спускаючись дедалі нижче, пливли клапті каламутно-чорного туману.
Ще мить і все затопив густий непроглядний морок.
Жар, здіймаючись від землі, здавив груди, ноги підкошувались.
– Пити хочу! – жалібно пропищало Зелене Мишеня, вовтузячись у кишені. – Хоч трішечки, горло промочити, хоч крапелинку…
«Та я й сам віддав би зараз усе на світі за ковток води…» – подумав Вічний Шукач і раптом завмер, ні живий ні мертвий від жаху.
Розірвавши покрив темряви, сліпуче спалахнувши, перед ним несподівано з’явилося стовписько вогняно-зелених чудовиськ із потворними патлатими головами.
Вони щільною стіною обступили Вічного Шукача. З усіх боків до нього потяглися палаючі лапи. Страховища огидно реготали, їхні зубасті вогняні пащі злорадно посміхалися, розсипаючи вогняні іскри.
– Ой, пропадемо! – розпачливо верескнуло Зелене Мишеня, на мить визирнувши з кишені.
На плече Вічного Шукача, обпалюючи, лягла вогняна лапа.
– Спалимо дотла! І кісточок не залишимо! – почулися злісні голоси.
– Прийшов нам кінець! Таке рідкісне Мишеня пропадає ні за цапову душу!.. Зелененьке… – долинув з кишені ледь чутний жалібний голосок.
«Як усе безглуздо склалося. Нам уже не врятуватися, і ми нічим не допомогли Венні…» – промайнуло в голові у Вічного Шукача.
У цю мить, у відблиску зеленого вогню, Вічний Шукач побачив на піску біля своїх ніг грубий череп’яний кухлик, повний води. Вода в ньому здавалася чистою і прозорою.
Сам не знаючи, чому він так робить, підкоряючись якійсь неясній надії, Вічний Шукач схопив той кухлик і хлюпнув водою прямо в палаючу морду страховиська, що схилилося над ним.
Пролунало несамовите, скажене виття. Чудовисько з криком упало на коліна й розсипалося по піску гарячими іскрами.
– У нього вода! Трагімор обдурив нас! – почулися знавіснілі від жаху голоси.
«Так он воно що! – Здогадався Вічний Шукач. – Ну, тоді тримайтеся!»
Він повернувся та бризнув водою на інше страховисько, яке, тремтячи й повискуючи, збиралося вже дременути.
Ще мить, і від чудовиськ не залишилося й сліду, вони розкотилися гарячими іскрами по піску. Іскри, шиплячи й потріскуючи, поволі згасли.
– Ну ось, – з докором промовило Зелене Мишеня, висовуючись із кишені Вічного Шукача. – Усю воду вилив! Навіть ковточка мені не лишив. Нічого сказати, а ще друг називається!
– Боже мій, звідки взявся цей рятівний кухлик із водою? – не слухаючи Мишеняти, промовив Вічний Шукач.
– Венні не завжди була такою, як зараз, – задумливо зітхнуло Зелене Мишеня. – Пам’ятаю, вона напоїла водою з цього самого кухля нещасну прокажену. Авжеж, із цього самого кухля, я це бачив на власні очі.
Череп’яний кухлик, якого Шукач щойно тримав у руці, зник, немов розтанув.
– Ну що ж, миле Мишеня, від стояння на місці користі мало… – почав був Вічний Шукач і раптом замовк. Йому привидівся в темряві якийсь рух, почувся віддалений брязкіт зброї, чиєсь важке сопіння. Вічний Шукач здригнувся. З безпросвітної пітьми, що облягала його, раптом проступили величезні, закуті в залізні лати лицарі.
– Ми лицарі Мороку! Ми прийшли, щоб убити тебе! – почулися глухі замогильні голоси. – Не сподівайся на пощаду!
Вічний Шукач уловив плавний звук – так видобувають із піхов меча.
– Мені належить право першого удару! – пролунав старий як світ владний голос. – Тому що я – лицар Ненависть!
Лицарі насувалися на Вічного Шукача, оточуючи його. Один, найбільший, навис над ним, як гранітна важезна круча.
«Тільки б швидше, щоб не мучитися… – безнадійно подумав він. – Пробач, маленька Венні…»
І раптом відчув, що тримає в руці невелику свічку. Його пальці відчули м’яке податливе тепло воску. Замерехтів, спалахнувши, сяючий золотий вогник.
Що сталося з лицарями Мороку! Пекельне виття потрясло все навколо. Лицарі Мороку сахнулися геть, покидавши мечі. Їхні щити плавилися, розколювалися на шматки. Промінь світла упав на сталевий шолом одного з велетнів і розітнув його навпіл. Лицар повалився з таким гуркотом, наче раптом завалилася скеля.
– Присягаюся пеклом! Світло! Тут світло! Трагімор зрадив нас, обдурив!.. – залунали з усіх боків звихрені голоси.
– Я – лицар Зрада! Промінь устромився мені прямо в серце… – донісся завмираючий стогін.
– Він відітнув мені правицю! – завив хтось зовсім поряд. – Я – лицар Байдужість! О, нещадний промінь наздогнав мене! Все кінчено…
Вічний Шукач не гаяв ні хвилини, він побіг навмання, не розбираючи дороги.
– Швидше, швидше, любий Шукачу, – шепотіло Зелене Мишеня, неспокійно борсаючись у кишені. – Бодай би вони пропали, ці лицарі! Розпалися на шматки – туди їм і дорога. Біжи, біжи, не озирайся!
Нарешті Вічний Шукач зупинився, обтер піт з чола. Він задихався, серце в грудях калатало.
– А я знаю, звідки взялася ця свічка! – з гордістю промовило Зелене Мишеня, вистромляючи гостру мордочку з кишені.
– Цікаво, цікаво, розкажи, – досі важко дихаючи, попросив Вічний Шукач.
Свічка, ледве чутно потріскуючи, горіла рівним ясним полум’ям.
– Ну як же, – радісно відповіло Зелене Мишеня. – Венні щовечора запалювала воскову свічку. А сама босоніж стояла біля вікна. Іноді навіть виходила зі свічкою за поріг. Адже Вен, бувало, до пізньої ночі ходив лісом, збираючи хмиз. Вен здалеку бачив вогник свічки і знаходив стежку додому. Ось яка була Венні, добра й турботлива…
«Гарна дівчинка… Як вирвати її з лап цього чаклуна Трагімора?» – подумав Вічний Шукач.
Теплі краплі воску стікали по його пальцях. Свічка, потріскуючи, догорала. Вогник хитнувся, і свічка згасла. Недогарок зник, немов розтанув у його руці.
Вічний Шукач роззирнувся. Далеко попереду небо трохи посвітлішало. Блідий холодний туман струмував, закручувався кільцями.
– Ось і ніч скінчилася, – безтурботно позіхнуло Зелене Мишеня і потерло мордочку лапками. – Усе б добре, тільки їсти хочеться. Та особисто я сніданку поки що не бачу.
«Що ще чекає нас попереду? – з тривогою подумав Вічний Шукач. – Ні, король Трагімор не дасть нам спокою…»
