Розділ 13: Заповітна скринька короля Трагімора

Венні невтішно ридала, зарившись обличчям у мереживні подушки. Корона впала з її голови і, виблискуючи, дзвінко покотилася по підлозі.

– Яка я бридка, паскудна, – ридала Венні. Вона вдарила кулачком по подушці. – Вене, Вене, що я накоїла?! Тебе стратять – як я житиму? Хай і мене теж…

Смиринка стояла біля неї. В очах її світилися співчуття, докір, недовірливість.

– Принцесо, – тихо покликала вона Венні.

– Ніяка я не принцеса. – Венні підвела заплакане обличчя, подивилася на Смиринку. – Я гірша за всіх! Ненавиджу себе!

– Забігла я щойно на кухню, – ніби між іншим сказала Смиринка, – головний кухар лається на всі заставки. Фазан у печі пересмажився. Підлива підгоріла, ґалярета розтеклася. А короля Трагімора все нема й нема…

– Не розумію, до чого ти вернеш? – схлипнула Венні.

– Коні вже осідлані. Псарі тримають собак на шворках, – обережно вела далі Смиринка. – Все готово до полювання на вепра. Але короля Трагімора немає в його покоях.

– Так он ти про що! – здогадалася Венні. – Трагімора немає в замку! Тоді, можливо… Вирок… О, коли б я могла його знайти!

– Тс-с! – Смиринка приклала палець до губ. – Мовчіть, принцесо. І стіни мають вуха.

– Не називай мене принцесою, Смиринко, – благально мовила Венні. – Я просто бідна дівчинка з убогої халупки. Клич мене просто – Венні!

Венні відчула: сіра нитка більше не стягує їй шию. Вона підсунула під неї палець, потягнула – і нитка легко, без найменшого зусилля розірвалася, а сірі уривочки розтанули в її руці.

– Бачиш? – прошепотіла Венні. – Більше немає сірої нитки. Ну й що? Все одно ми не знаємо, як дістатися покоїв короля Трагімора.

Смиринка притягнула поближче до себе Венні й зашепотіла:

– Тут є потайні маленькі двері в стіні. Коли ти засинала, вони частенько відчинялися й сюди входив король Трагімор.

Смиринка озирнулася на всі боки, підійшла до стіни й відгорнула край килима.

– Ось вони, – прошепотіла Смиринка.

Вона обережно штовхнула дверцята. По той бік було темно, як у склепі.

– Куди ви, принцесо Венні, і ти, Смиринко? – на порозі зали з’явився Ауринт.

– Як добре, що ти тут! – полегшено вигукнула Смиринка. – І не називай її більше принцесою. Венні стала такою, як раніше. А зараз треба поквапитися. Ходімо, я все тобі дорогою розповім.

Венні ледве розгледіла кам’яні східці, що круто спускалися вниз. Між каменями струменіла, звиваючись мов жива, темна вода. Венні перша ступила на сходи. Ноги ковзали по мокрих східцях.

Раптом Венні спинилася. Вона обернулася до Смиринки, зі стогоном болю й каяття схопила її руку й поцілувала:

– Пробач мені! Ти така добра, а я… Що я накоїла! Вене, Вене…

– Ну що ти, люба, не впадай у розпуку. – Смиринка пригорнула її до себе.

– Мені страшно, – прошепотіла Венні.

– Мені теж, рідна, – тихо відгукнулася Смиринка. – Але дивися, он бачиш – світло? Там унизу горить смолоскип.

– Я прихоплю цей смолоскип із собою, – сказав Ауринт.

Сходи раз у раз круто повертали. Від них відходили заплутані вузькі галереї, одні йшли вгору, інші вниз, і все тонуло в непроглядному мороці.

– Бракувало тільки нам тут заблукати, – з тривогою сказала Смиринка.

– Ідіть за мною, я проходив цим шляхом, і не один раз, – відгукнувся Ауринт.

Він зупинився перед важкими, обкутими міддю дверима.

– Це тут, – проговорив Ауринт. – Тут покої короля Трагімора. Тільки б не крутився поблизу пугач Красунчик. Страшенно капосний птах. Усе доносить своєму повелителю.

Ауринт штовхнув мідні двері, і вони з натужним скрипом відчинилися.

– А я – ось! Ух! Ух! – почувся хрипкий глузливий голос. Пугач Красунчик сидів на мармуровій полиці над каміном. На його шиї блищав довгий золотий ланцюжок. – Тут як тут! І красивий як завжди!

Венні завмерла у дверях величезної зали. Важкі склепіння здіймалися вгору й тонули в темряві. Мармуровий камін був схожий на роззявлену пащу величезного чудовиська. Легкий протяг ворушив купку холодного попелу.

Уздовж стін стояли скрині, більші й менші. А на полицях – безліч різних скриньок, скриньочок і шкатулок.

– Якщо навіть вирок і лежить десь тут, то ми його й за рік не відшукаємо, – з відчаєм прошепотіла Венні.

– Гей, дівчиську! – пугач Красунчик злісно націлився дзьобом на Венні. – Де твоя сіра нитка? Як ти посміла її розв’язати? Ну, зараз я тебе провчу. Люблю викльовувати очі!

І пугач Красунчик кинувся вниз, прямо на Венні. Забряжчав золотий ланцюжок.

Дівчинка безпорадно підняла руки, намагаючись прикрити обличчя. Пугач був уже зовсім близько… Але в останню мить Ауринт на льоту перехопив пугача, міцно обмотавши золотий ланцюжок навколо руки.

– Пусти! – прохрипів пугач. – А то пошкодуєш!

– Це ти пошкодуєш, якщо не скажеш, де лежить те, що нам потрібно! – Ауринт ще тугіше стягнув ланцюжок на його шиї. – Попався! Бачиш оцей смолоскип? Миттю підпалю твоє гарненьке пір’ячко!

– Все скажу, все скажу, – залементував пугач, із жахом дивлячись на гаряче полум’я. – Любесенький, добресенький Ауринте, пожалій старого пугача! Он дивися. Указ про страту в тій дерев’яній скриньці, що на полиці скраю!

Венні кинулася до маленької непримітної скриньки. Та на жаль, скриньку було замкнено на ключ.

Тоді дівчинка підняла скриньку над головою та з усього маху шпурнула її на мармурові плити підлоги.

Скринька з тріском розкололася. Венні нагнулася і квапливо підняла з підлоги звинутий трубкою указ. Той самий! А ось і відбиток її пальчика. Червоний як кров.

– Геть, мерзенний птаху! – Ауринт випустив пугача.

– Дякую, майстре Ауринте, вік пам’ятатиму! Полечу далеко-далеко! Ух! Ух!

Пугач Красунчик підлетів до каміна й пірнув у чорний димохід. Але хитрий пугач і не думав відлітати.

«Сховаюсь-но я тут, – вирішив він. – Може, що й довідаюся. А потім усе доповім хазяїнові…»

Венні стояла, немов остовпівши, втупивши очі в страшний указ.

– Боже, як я могла? – бліднучи, прошепотіла дівчинка. – Ні, це була не я… Ніби хтось інший… Король Трагімор зачарував, запаморочив мені голову.

Тим часом Смиринка швидко підкинула кілька полінець у камін.

– Швидше! Дай смолоскип, Ауринте!

Сухі полінця спалахнули миттєво. Піднялося високе полум’я.

Венні зітхнула, ніби звільняючись від страшних пут, і кинула у вогонь указ про страту Вена.

Смиринка обійняла дівчинку за худенькі плечі, міцно пригорнула до себе. Отак вони стояли й дивилися, як корчиться у вогні пергамент з печатками. Чорні букви на ньому ворушилися, мов живі. З шипінням на палаючі дрова скотилася крапелька крові.

– Погасіть вогонь! Погасіть вогонь! – донісся з димоходу відчайдушний крик пугача. – Моє пір’ячко, моя безцінна краса! Усе загинуло, пропало!

Почулося шурхотіння крил, пугач шугнув угору з димаря, і все стихло.

– Полетів доповісти про все своєму хазяїнові, – з тривогою сказав Ауринт. – Смиринко, Венні, треба чимшвидше тікати з палацу…

– А як же Вен? – повільно промовила схвильована Венні.