Вічний Шукач важко йшов пустелею, намагаючись не загубити вузький ланцюжок маленьких слідів на сипучому піску.
«Ці сліди залишила душа Венні», – вкотре подумав він.
Зелене Мишеня принишкло, мабуть, заснуло в кишені його куртки.
Повз Вічного Шукача, звиваючись, пропливла біла стрічка туману.
Вічний Шукач придивився. Ні, це не просто туман, це хмарні палаци, ледве помітні зубчасті стіни, схилені дерева. Невагома вивірка пропливла в повітрі й заплуталася в гнучких вітах.
Раптом Вічного Шукача оточив натовп прозорих ченців. Вони йшли, низько схиливши голови. Долинув їх неголосний спів. Звідкись з’явилися білі сходи, по них зі сміхом збігла маленька дитина. Та вже наступної миті повітряні сходи розтанули, все змішалося.
«Це сни! – здогадався Вічний Шукач. – Сни, що привиділися сплячим людям. Сам знаю, мені іноді таке теж сниться, особливо перед ранком…»
А це що? Відкрита труна, а в ній мертва дівчина. Ніколи Вічний Шукач не бачив такого прекрасного обличчя. Її голову й руки прикрашали, ледь поблискуючи, коштовності.
«Кому ж наснився такий невимовно сумний сон?» – тужливо подумав Вічний Шукач.
У цю мить дівчина усміхнулася й підвелася. Вона простягнула руку вродливому юнакові, і той подав їй букет туманних троянд. Повз Вічного Шукача промчав стрункий олень.
Усі вони поспішали, квапилися, прямуючи до якоїсь невідомої Шукачеві заповітної мети. Тепер Вічний Шукач ішов, супроводжуваний з усіх боків білими примарами, що м’яко линули в повітрі.
Але раптом туманні видіння розступилися й Вічний Шукач вражено завмер на місці.
Прямо перед ним круто здіймалася високо вгору срібляста скеля. Хвилясті хмари вінчали її вершину туманною короною.
Вічний Шукач розгледів: унизу, біля підніжжя скелі, мерехтячи, горить кришталево-блакитне світло. Йому захотілося прикрити очі долонею, таким сліпучим було це променисте сяйво.
Вічний Шукач придивився. Він розгледів сяючі тендітні руки, безнадійно похнюплену голову, пружні кучері розсипалися по плечах.
«Боже мій, це ж душа Венні!» – Вічний Шукач із жахом побачив, що блакитне сяйво прикуте до туманної скелі живими зміями-ланцюгами.
Вічний Шукач ступив кілька кроків до Скелі Туманів. Тепер він добре бачив крізь кучері ніжне обличчя, прикручені до скелі тендітні прозорі руки.
Та досить було йому тільки підійти ближче, як змії-ланцюги заворушилися. Усі разом вони повернули свої пласкі голови, почувся тонкий загрозливий свист, шипіння. Жовті нерухомі очі втупилися у Вічного Шукача.
– Не раджу тобі підходити ближче – це смерть! – пролунав позаду чийсь глухий насмішкуватий голос. – А втім, і так жити тобі лишилося недовго!
Вічний Шукач рвучко обернувся.
Позаду нього стояв король Трагімор. З його плечей спадав косо зрізаний плащ, схожий на крило кажана. З очей, клубочачись, вихоплювався чорний як ніч морок.
«Усе кінчено! – із завмираючим серцем подумав Вічний Шукач. – Він наздогнав мене, а мені немає чим захищатися».
– Що ж, ось вона – довгождана зустріч! – глумливо промовив король Трагімор.
Він повільно дістав зі згорток плаща старовинний меч.
– Готовий битися навзаклад, ти знаєш, що це за меч! – Трагімор криво посміхнувся, і одна його брова смикнулася вгору. – Це той самий меч, яким я дуже давно смертельно поранив твого батька – короля Пелінора. А тепер я ним уб’ю тебе!
«Згубний Меч! – згадав Вічний Шукач. Його пойняв безнадійний відчай. – Так ось де на мене чекала смерть!.. Хай там як, але він не побачить розгубленості і страху на моєму обличчі».
– Не сподівайся, що я благатиму про пощаду, – твердо сказав Вічний Шукач. – Шкода тільки, що мушу загинути від руки нікчемного негідника!
Король Трагімор глухо скрикнув. Одним лютим рухом він вихопив меч із піхов.
Блиснув гострий клинок, залитий кров’ю.
І раптом… почулося сріблясте зітхання звільнення. Блакитне сяйво вислизнуло з хижих обіймів живих ланцюгів і здійнялося вгору. Пролітаючи над Трагімором, прозорий привид легко торкнувся Згубного Меча. Намалювавши в повітрі різнобарвну веселку, сяйливий привид зник.
І в ту ж мить, о диво! – Згубний Меч почав тоншати, укриватися тріщинами, танути… Ще один мент і він зник, пролившись на землю великими темно-червоними краплями.
– Прокляття! – громовим голосом закричав король Трагімор. – Що скоїлось? Як звільнилася душа Венні? Чому змії-ланцюги відпустили її? Невже… невже дівчисько?..
– Так, саме так! Воно пробралося в твої покої, пане! Ух! Ух! – чорний пугач з обпаленими крилами підлетів до Трагімора і вмостився йому на плече. – Дівчисько спалило вирок! А заразом занапастило мою красу, – схлипнув пугач.
Несамовитий крик зірвався з губ Трагімора:
– Тисяча дияволів! Маленька погань, ти посміла спалити вирок! Любов, каяття звільнили закуту душу, зруйнували велику силу Згубного Меча…
Король Трагімор розлючено пожбурив лускате руків’я меча. Воно дзенькнуло та провалилося в невидиму безодню.
– Моє всесилля, безсмертя, ви вислизаєте від мене! – задихаючись од ненависті, прохрипів король Трагімор. – Століттями я мріяв запанувати над чистою душею дитини! Я був за крок до мети… Але я помщуся тобі, сновиго!
Трагімор, зловісно посміхаючись, простягнув уперед руку. На його пальці спалахнув червоними яхонтами перстень Зміїне Око.
– Поглянь на цей перстень, сину короля Пелінора! – Чорний дим, витікаючи з очей короля Трагімора, торкнувся обличчя Вічного Шукача. – Це перстень Зміїне Око! Лише я один в усьому всесвіті знаю таємне заклинання. І покірні йому змії-ланцюги навік прикують тебе до Скелі Туманів. У тузі й відчаї ти благатимеш про смерть як про найбільшу ласку!
Голос Трагімора пролунав, наче гуркіт далекої лавини в горах:
- Зміїне Око, настав твій час –
- Негайно виконуй оцей наказ:
- Хай той, на кого ти глянеш, Око,
- Поплатиться жорстоко…
Вічний Шукач мимоволі примружився. О, він чудово знав, що зараз станеться. Покірні магічному заклинанню байдужі й безжальні змії-ланцюги назавжди прикують його до Скелі Туманів.
Але слизькі гнучкі змії-ланцюги навіть не ворухнулися.
Трагімор завив несамовито, як смертельно поранений звір:
– Прокляття! Ауринт зрадив мене! Обдурив свого пана! Виходить, він змайстрував перстень після того, як… Після того, як… Спочатку він зрікся мене. І тепер Зміїне Око мені більше не підвладне!
У цю мить Вічний Шукач відчув, що перстень на його пальці ворухнувся, мов живий.
– Ти сам накликав на себе згубу! – дзвінким від хвилювання голосом крикнув Вічний Шукач. – Справжній перстень Зміїне Око – у мене! Ось він! Дивися! А магічне заклинання ти вимовив сам! Воно ще лунає в повітрі. Що ж, нехай здійсниться!
Вічний Шукач вигукнув урочисто і владно:
– Змії-ланцюги, покірні чаклунському персню, слухайте мене! Обвийтеся навколо короля Трагімора. Нехай він навік залишиться тут, прикутий до Скелі Туманів!
Живі ланцюги радісно заворушилися, розпрямляючи тугі гнучкі кільця.
Король Трагімор з несамовитим криком кинувся навтьоки, але змії-ланцюги наздогнали його, обвили руки й ноги, навхрест обхопили груди.
Біля його плеча, прикручений міцно-преміцно, глухо стогнав звуглений чорний пугач. Золотий ланцюжок виблискував на його облізлій шиї.
Вічний Шукач зняв із пальця перстень і шпурнув його до ніг короля Трагімора:
– Тобі судилося до кінця своїх днів стояти тут і дивитися на цей перстень! Ось він, біля твоїх ніг. Такий рятівний, такий близький, бажаний, але не доступний тобі. Ти задихатимешся від ненависті й гіркого безсилля. Прощай, злий чаклуне, спійманий у власну пастку!
– Персню! Персню Зміїне Око, мені не дотягтися до тебе!.. – у нестямі застогнав король Трагімор.
Він люто шарпонувся, але змії-ланцюги тільки тугіше стягнули свої жорстокі обійми. Чорні клубки диму випливли з очей Трагімора й огорнули його й пугача густим покривалом.
Вічний Шукач озирнувся. Вітер уже замів легкі сліди на піску.
«Як же я віднайду дорогу назад? – з тривогою подумав Вічний Шукач. – Пані Несплячка мені більше не загрожує. Тепер, коли чарівник Трагімор назавжди прикутий до скелі, його чаклунство безсиле. І проклятий гребінець утратив свою чарівну силу. Але як мені відшукати шлях до прозорої стіни, до дверцят, що ведуть із Царства Сновидінь?»
І враз Вічний Шукач побачив: там, де пролетіло блакитне сяйво, по землі як стежка стелеться переливчаста веселка.
Туманні привиди розступилися, щось лепечучи, тихо, ласкаво, немов прощаючись із Вічним Шукачем. І він уже впевнено пішов веселковою доріжкою, що зникала вдалині.