Яскраво горіли свічки в маленькій хатинці Вічного Шукача.
За столом сиділи Венні й Вен, а поряд Смиринка й Ауринт. Вічний Шукач наливав їм у кухлики солодке виноградне вино. Зелене Мишеня вмостилося біля великої тарілки з медяниками. Воно двічі чи тричі пригубило чашу із запашним вином, що стояла перед Вічним Шукачем, і добряче захмеліло.
Урешті-решт, сп’яніле Мишеня повалилося на бік і заснуло, тихо сопучи.
– А як ти вийшов на волю з в’язниці, Вене? – поцікавився Вічний Шукач.
Усі заговорили одночасно, перебиваючи одне одного:
– Хтось пустив поголоску… Звідкись усі дізналися… – почала Венні, – що король Трагімор зник і ніколи більше вже не повернеться до свого палацу. Я кинулась навтікача…
– Венні мчала як вітер, – весело перебила її Смиринка. – Вона скинула з ніг черевики на високих підборах, щоб швидше бігти…
– А навкруги що коїлося! – засміявся Ауринт. – Царедворці немов ґлузд втратили! Хапають, тягнуть, волочать усе без розбору. Взірчасті чаші, порцеляновий посуд, навіть ложки з виделками. Потім вони пострибали в карети й покотили хто куди…
– Почекай, дай сказати, – нетерпляче перебив Ауринта Вен. – Чую крики, вереск, гуркіт. Вартові, що охороняли мене, раптом неспокійно заметушилися. Кинули на підлогу в’язку ключів та як драпонуть угору по сходах! Я крізь ґрати дотягся до ключів та одімкнув двері. Біжу, а назустріч Венні…
– Біжу, а назустріч Вен… – щасливо усміхаючись, підхопила його розповідь Венні.
Ніколи ще не було так весело в маленькій хатинці Вічного Шукача. Небо за вікном стало блідо-рожевим. Потріскуючи, догорали свічки.
– Ти втратила свою дивовижну красу, дитя моє, – промовив Вічний Шукач. – Чи не сумуєш за нею?
– Я?.. – Венні зніяковіло поглянула на Вена.
– Нічого вона не втратила, – палко вигукнув Вен. – Така вона ще гарніша. Ви тільки подивіться, як світяться її очі! А усмішка? Така добра, мила. А ластовинки? Це сонячні промінчики цілували її в обидві щоки!
– Друзі мої, – тихо сказав Вічний Шукач. Щось особливе було в його голосі й погляді, і всі мимоволі принишкли, дивлячись на нього. – Сьогодні я піду від вас, далеко-далеко.
– Куди? – ледве чутно прошепотіла Венні.
– Я повертаюся до свого старого замку на березі Північного моря. Там холодний вітер і мартини залітають у вікна. Зали нескінченно довгі. Є вежі, в яких я жодного разу не бував, такий великий замок мого покійного батька, короля Пелінора… Ходімо зі мною, друзі мої! Кожен вибере собі для життя вежу, яку забажає. Рушаймо зараз, не гаючись…
– Взагалі я… хотіла пожити в нашій старій хатинці під солом’яною стріхою, – затинаючись, сказала Венні.
– А я скучив за моїм сінником, – знічено сказав Вен. – Ніде так солодко не спиться, як на запашному сіні.
Вічний Шукач довгим поглядом подивився на Венні й Вена та мовчки кивнув головою.
– А ти, Ауринте? – запитав він і, немов знаючи відповідь наперед, сумно усміхнувся.
– Та я… домовився повернутися до мого вчителя – старого золотих справ майстра. Стану знову йому за підмайстра, – нерішуче сказав Ауринт.
– А ти, Смиринко? Що ти так сумно дивишся на мене своїми зеленими очима? – Вічний Шукач лагідно погладив руку Смиринки.
– Мене проймає жаль, що ти йдеш від нас, паночку, – тихо відповіла Смиринка. – Але як же я розлучуся з Ауринтом? Адже незабаром наше весілля.
– Я теж залишаюся, – сонно пробурмотіло Мишеня. – Тут у мене в кожній хатинці повно друзяк і родичів. Дайте ще ковток вина відважному мишеняті. Я хочу випити за здоров’я Вічного Шукача!
– Годі з тебе, малий! – суворо сказала Смиринка. Але Мишеня вже не чуло її, бо міцно спало, солодко сопучи.
Вічний Шукач переступив через поріг, постояв хвильку на ґанку і спустився по східцях.
– Стривай, стривай! – закричала Венні й кинулася услід за ним.
– Ти надумала йти зі мною, дитя моє? – здивовано зупинився Вічний Шукач.
– Ні, – промовила Венні й раптом розплакалася. Вона обхопила обома руками Вічного Шукача за шию, ховаючи обличчя в нього на грудях. – Ти так багато зробив для мене… Якщо б не ти…
Вічний Шукач погладив розкуйовджені кучері дівчинки.
– Залишся з нами, – схлипуючи, попросила Венні. – Ми тебе так любимо…
– Годі, не треба плакати, моя дівчинко, – Вічний Шукач ніжно поцілував Венні в лоб. – Ну ось, навіть кучері намокли від сліз… Повір, так треба. Я мушу повернутися до замку мого батька Пелінора… Але серце підказує мені: ми ще побачимося…
І Вічний Шукач, уже не озираючись, пішов шляхом, який звивався та зникав серед дерев. Промені вранішнього сонця бризнули з-під вологих хвойних гілок, і його сиве волосся тепер видавалося золотим.
– Ми ще побачимося… – прошепотіла Венні. – Ми відшукаємо його замок, еге ж, Вене?
– Навіть коли нам доведеться обійти весь берег Північного моря, – тихо відповів Вен. І це пролунало як урочиста обітниця.
КІНЕЦЬ