На лісовій галявинці, у хижці під солом’яною стріхою, жили четверо дружних поросят: пацятко Плюх, його братики Топ і Шльоп та сестричка Хрю. Пацята були ще маленькі, і за ними наглядав дядечко Борсук.
Ніхто з них ніколи не байдикував.
Топ варив для всіх обід. Він був дуже товстим, бо страшенно любив куштувати все, що готував. А куштував він так часто, що, коли подавав страви до столу, то сам уже не мав куди їсти.
Шльоп від ранку до вечора порався на городі. Він скопував грядки, поливав моркву та капусту, а коли втомлювався від праці, любив погомоніти з дідусем Їжаком, який вилазив з нірки подихати свіжим повітрям.
Сестричка Хрю порядкувала в хижці, шила, прала й робила все те, що частенько забували зробити братики.
Наймудрішим у домі був, звичайно, дядечко Борсук. Щодня на нього чекала купа важливих справ: завести годинника й давати всім слушні поради. Дядечко Борсук полюбляв сидіти в м’якому фотелі, в який, окрім нього, ніхто не сідав, і пити чай із великого бляшаного кухля, з якого ніхто, окрім нього, не пив.
Ну, а наймолодший – Плюх, зрозуміла річ, також за клопотом не мав коли й угору глянути. Цілісінький день він щодуху бігав у садку, залазив у колючі кущі дикої рожі, вперекидь скочувався з усіх пагорбів та не минав жодної калюжі. Надвечір Плюхові штанці мали такий вигляд, ніби їх пошматували собаки, а клапті від штанців висіли скрізь – на кущах, огорожах і колючках тернових чагарів. Птахи відносили ті клапті до гнізд, щоб зігріти ними пташенят. Польові миші, кроти та їжаки тягнули клаптики до нір і вистилали ними м’якенькі кубельця.
Тож багато хто в лісі добрим словом згадував штанці Плюха! Не раділа лише сестричка Хрю. Ще б пак: адже в Плюха були тільки одні штанці, і саме їй доводилося щовечора штопати їх та пришивати одну латку поверх іншої. На лагодження йшли всі нитки, що були в домі, – червоні, зелені, білі. І латки також були різнокольорові, так що одного дня сестричка Хрю вигукнула:
– Плюху, твої штанці стали схожі на клаптеву ковдрочку!
– Нічого, вони мені й такі до вподоби, – відповів Плюх. – У них під кожною латкою є кишенька, куди я кладу всілякі потрібні речі.
– Авжеж! Чого тільки немає у твоїх кишеньках! – похитала головою Хрю. – І камінці, і жолуді, і равлики, і сонечка! А вчора з них навіть вистрибнула жаба!
– Сонечка й жаби – мої приятелі, їм дуже подобається жити в моїх кишеньках, – пояснив Плюх і тихенько розсміявся: Хрю не знайшла головного – того, що ховалося під найбільшою латкою!
Сестричка Хрю взялася була зашивати чергову дірку, аж раптом голосно скрикнула і впустила штани:
– Ой, вони кусаються!
– Штани не можуть кусатися, – розважливо заперечив Топ.
– Зізнавайся, Плюху, що там у тебе? – запитав Шльоп.
Плюх не встиг відповісти, як під латкою хтось заворушився і звідти з’явилися білі вушка та двійко блискучих, наче намистинки, оченят.
– Ой, я боюся! – скрикнула Хрю і враз вихопилася на стільчик.
Маленька біла мишка, винувато пискнувши, стрімголов кинулася до шпарини в кутку та зникла в ній.
– Навіщо ви її налякали?! – захвилювався Плюх. – Це ж мишка Міма, мій найкращий друг! Подивися-но, Хрю, чи вціліли її дітки?
– Дітки?! – здивувалася сестричка Хрю. – Це вже занадто!
– А що тут такого? – знизав плечима Плюх. – Так, у неї четверо діточок, і всі вони жили в кишеньці. Мишенята – також мої друзі!
Сестричка Хрю обережно взяла штанці, одірвала латку й витягла гніздечко з крихітними рожевими мишенятами.
– Поклади гніздо додолу, – попросив Плюх. – Міма зараз повернеться по них.
Тієї ж хвилини біла мишка вибігла зі шпарки, схопила своїх мишенят і втекла.
– Прощавай, Плюху, – пискнула вона. – Вдячна тобі за гостинність! Світ тісний, тож, може, ми ще зустрінемося!
– Прощавай, Мімо! Я дуже скучатиму за тобою, – сумно зітхнув Плюх.
– Можливо, світ і тісний, – зауважила сестричка Хрю, – але не настільки, щоб миші жили в нас у кишенях!
І вона заходилася витрушувати решту того, що ще залишалося під латками штанів: крихти сиру, гарбузове насіннячко, недогризки цукру.
– І не сором тобі, Плюху? – похитав головою Топ. – Ти розвів у себе в штанях справжній звіринець! Якщо так триватиме й далі, то незабаром під твоїми латками оселяться моржі й ведмеді!
– Буйволи й бегемоти! – підхопив Шльоп.
– Крокодили й кити! – засміявся Плюх.
– Нічого не бачу тут смішного, – втрутився дядечко Борсук. – Як на мене, час викинути це дрантя й пошити Плюхові нові штани. Можливо, тоді він стане охайніший!
Того ж дня пацята взялися до роботи.
Вони збирали у дворі пух, який губили птахи, коли чистили пір’ячко, шерсть, яку залишали вівці на огорожі, коли чухалися об неї, стеблинки льону на полі. З усього цього добра моторна сестричка Хрю напряла ниток, зіткала тканину й пошила Плюхові нові штанці з двома великими кишенями.
– А чому вони сірі? – запхинькав Плюх. – Я не хочу носити такі занудні штани!
– Мені здається, цей колір тобі пасує якнайкраще: колір бруду, – зауважила Хрю.
– Ну, гаразд, – втрутився в їхню суперечку дядечко Борсук, – так тому й бути: я пофарбую твої штанці, Плюху!
Він пішов до лісу, приніс звідти жменю брусниць і кілька червоних мухоморів, поклав їх до миски з водою й опустив туди штани.
– Оце інша річ! – зрадів Плюх. – У нових штанцях я стану схожий на стиглий помідор, а помідор – мій улюблений овоч!
Наступного ранку Плюх надягнув обновку й помчав на город.
– О, які на тобі чудові штанці! – вигукнув дідусь Їжак.
– Я ніколи ще не бачила таких прегарних! – пропищала мишка Міма.
– А головне, – відповів їй Плюх, – у них є дві великі кишені! Тобі там не буде тісно – навіть з усією родиною.
– Е, ні, Плюху! Для нас це занадто розкішні хороми, – боязко прошепотіла Міма, – ми краще поживемо поки в старенькому черевику.
– Даремно, – зітхнув Плюх.
Йому дуже не хотілося бруднити обновку, але… пагорби й калюжі так вабили до себе!
За недовгим часом нові штанці Плюха вилиняли від дощів, вицвіли від сонця, вкрилися зеленими плямами від трави й темними – від розчавленої чорниці. Одного дня сестричка Хрю, побачивши свого братика, навіть ратичками сплеснула:
– На кого ти схожий, Плюху! Я не можу второпати, нові на тобі штани чи старі? Обернися-но! Овва, та вони в дірах, наче решето! Доведеться їх знову латати!
– Давно вже час, – сказав Плюх, хитро усміхаючись, і витягнув з кишені мишеня. – Незабаром настануть холоди й моєму маленькому другу потрібна гарненька, велика латка, під якою він зміг би перезимувати!
– Ні, Плюху, так не годиться, – суворо сказав дядечко Борсук. – Я так само люблю маленьких звіряток і завжди допомагаю їм, але ж я не ношу їх у кишенях! Якщо ти піклуєшся про своїх друзів, побудуй їм теплі домівки, а я навчу тебе, як це зробити.
