У хижці пацят стояли на комоді старовинні дзиґарі. Нікому з малечі не дозволялося їх чіпати. Один тільки дядечко Борсук щовечора обережно відчиняв скляні дверцята й заводив годинник великим різьбленим ключем.
Удень і вночі розгойдувався бронзовий маятник, і дзиґарі виспівували свою веселу пісеньку: цок-цок, цок-цок. А щогодини вони урочисто вибивали: бімм-бомм! бімм-бомм! Здавалося, дзиґарі промовляють: «Вста-вай-те, цок-цок, цок-цок… вми-вай-тесь, цок-цок, цок-цок… Сні-да-ти час, цок-цок, цок-цок… Мер-щій у ліж-ко, цок-цок, цок-цок…»
Пацята завжди слухали, що їм каже годинник, і ретельно виконували всі поради.
– Можна і я заведу годинника? – не раз бувало запитував Плюх.
Але дядечко Борсук завжди заперечливо хитав головою:
– Годинник – річ складна і примхлива. Якщо його заводити невміло, він образиться й перестане показувати час!
Та одного разу, коли дядечко Борсук пішов у гості й удома нікого не було, Плюх попри заборону тихенько відхилив дверцята дзиґарів і став обертати ключ – один! два! три!
І раптом – крак! – у годиннику пролунав такий звук, ніби хтось клацнув зубами. Злякавшись, Плюх мимоволі обернув ключем ще раз. І тоді дзиґарі задеренчали, затріщали, маятник нервово зашарпався то в один бік, то в другий, а стрілки так швидко помчали одна за одною, що кожні п’ять хвилин лунало гучно: бімм-бомм! бімм-бомм!
Відтоді ніхто з пацят не міг зрозуміти, котра година. Тепер усі жили в жахливому поспіху: ледве встигали зранку встати, як годинник уже вибивав полудень. Щойно розпалювали вогонь у плиті, як треба було лягати спати. А як лягали спати – годинник гучно виголошував, що вже ранок! Пацята мов вихор носилися по будинку й у саду, та хоч як квапилися, за годинником все одно встигнути не могли, хоча бігали все швидше!
– Що ти накоїв, Плюху! – сварили пацята молодшого братика. – Ми голодні, ми не виспалися! Ми не можемо зрозуміти, що в нас удома – день чи вечір, сьогодні чи завтра… а може, зараз ще тільки вчора?!
У цю мить у дзиґарях щось дзенькнуло й луснуло. Годинник зупинився. Запала така тиша, якої ніколи ще не було в хижці. Пацятам здалося, що в саду замовкли всі пташки, а вітер перестав насвистувати свою пісеньку. Пацята завмерли й довго чекали, коли годинник обізветься знову. Але він уперто мовчав.
– Ой, – промовив Плюх, – здається, час закінчився.
– Час не може закінчитися, це годинник зламався! – відповів Топ.
– Що скаже дядечко Борсук, коли повернеться додому?! – розпачливо вигукнула сестричка Хрю.
– Треба дістати інший годинник, – запропонував Шльоп.
– А що як на світі більше немає годинників? – завагалася сестричка Хрю.
– Я чув, що годинник є в місті, на вежі старої ратуші, – заперечив Топ. – Але він так високо, що нам туди нізащо не видряпатися!
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв їх Плюх, – я розшукаю новий годинник!
І він подався на пошуки.
Пацятко довго йшло лісом, зазираючи до всіх ямок і нірок, оглядаючи кожне дерево й кожен кущ. Але годинники не ростуть, як гриби, під кущами, не висять на деревах, немов шишки, і тому Плюх ніде не міг його знайти.
– Чи немає у вас часом годинника? – запитував Плюх у білочок та зайців.
– А навіщо нам годинники? – відповідали вони. – Ми визначаємо час за сонечком: коли воно сходить, ми прокидаємось, коли заходить – ми лягаємо спати!
Втомившись вештатися лісом, Плюх присів на пеньок і гірко заплакав.
– Ф’юїть-ф’юїть! Не журися, Плюху! – втішно проспівала над його вухом весела пташка Сойка. – У нашому лісі проживає Мудра Сова. Це розумна й добра тітонька! Щоправда, у неї трохи дивний спосіб життя: удень вона спить, а ночами куховарить і читає книжки. Вдома в неї сила-силенна різних книжок. Завдяки їм вона і знає геть усе на світі! І, звичайно ж, підкаже тобі, де дістати новий годинник! Ходімо до неї!
Сойка полетіла вперед, а Плюх побіг услід за нею. Мудра Сова мешкала в лісових нетрях, у дуплі старого дуба. Над дверима її помешкання висів маленький срібний дзвіночок.
Плюх посмикав за нього, і Сова визирнула у віконце.
– Що таке? – запитала вона, чіпляючи поверх гачкуватого носа окуляри, щоб краще розгледіти гостя. – Ти плачеш? Чи не вигнали тебе часом із дому за яку-небудь шкоду?!
Схлипуючи, Плюх розповів Мудрій Сові про своє горе.
– Ось що значить братися не за своє діло! – мовила Сова, похитавши головою. – Ну, нічого! Здається, у мене в комірці є вельми цікавий годинник. Якщо мені вдасться відшукати його, я залюбки подарую його тобі!
Сова пішла й добрих півгодини порпалася в коморі. Нарешті вона з’явилася, чхаючи від пилу, і простягнула Плюху годинник.
– Ой, він геть не схожий на наш! – здивувався Плюх. – Це ж будиночок – із дахом, димарем і віконцем! Але говорить він точнісінько так, як і наш: цок-цок, цок-цок!
– Неси його обережно, не впусти! – напучувала пацятка Мудра Сова.
– Щиро дякую! – сказав Плюх і поспішив додому.
Дорогою він присів перепочити та поглянув на годинник.
– Уже десята година ранку! – неабияк здивувався він.
Раптом дверцята незвичайного будиночка відчинилися, звідти вискочила зозуля й залопотіла крилами. «Ку-ку! Ку-ку!» – прокукала вона десять разів і заховалася назад у будиночок.
Плюх так злякався, що ледь-ледь не впустив годинник. «Отже, у будиночку живе зозуля? – подумав він. – Але звідки вона знає, що зараз десята година?»
– Зозулечко, – покликав Плюх, – будь ласка, вилети знову, я хочу з тобою поговорити!
Він стукав у дверцята й віконце будиночка, навіть зазирнув у димар, але ніхто не відгукувався. Не знаючи, що й думати, Плюх попрямував собі далі.
Цілу годину йшов він лісом, аж враз назустріч йому з кущів вискочила лисиця, яку всі чомусь звали Цапа.
– Що це ти несеш? – вигукнула вона й вихопила в Плюха годинник. – Гарна іграшка буде моїм лисенятам! – зраділа Цапа та кинулася навтьоки зі своєю здобиччю.
Саме цієї миті дверцята будиночка відчинилися і, залопотівши крилами, вилетіла зозуля. «Ку-ку! Ку-ку!» – голосно закричала вона.
– Ой, вона виклює мені очі! – не на жарт злякалась лисиця і, кинувши годинника, накивала п’ятами.
– Спасибі тобі, зозулечко, що ти не віддала його лисиці! – радісно вигукнув Плюх, узяв годинник і поспішив додому.
– Дивіться, що я приніс! – гукнув він з порога своєї хижки.
Пацята заходилися роздивлятися будиночок, а з нього знову вистрибнула зозуля та прокричала: «Ку-ку! Ку-ку!».
– Друга година пополудні, – пояснив Плюх, – час обідати!
Щойно пацята посідали за стіл, як повернувся дядечко Борсук.
– А в нас новий годинник! Незвичайний годинник! – навперебій заторохтіли пацята.
– А наші дзиґарі? Хіба вони не йдуть? – здивувався дядечко Борсук.
– Я… хотів їх завести, а вони… зламалися, – похнюпившись, винувато пробелькотів Плюх.
Дядечко Борсук докірливо похитав головою:
– Овва! Зламалися!.. Не треба братися за те, що не вмієш робити.
– Новий годинник – дивовижний! – захоплено вигукнула Хрю. – У ньому живе зозуля, і вона завжди знає, котра година!
– Ну-ну… подивимось! – Дядечко Борсук засміявся й відчинив дверцята будиночка. – Ця пташка не жива, – сказав він, – вона залізна. А коліщатка і пружинки – це її механізм!
Пацята почали здивовано розглядати залізну пташку. Цілий день зозуля повідомляла їм, котра година, а ввечері, коли вона прокукала дев’ять разів, дядечко Борсук сказав:
– Спати час! Добраніч, пацята!
