Якось вранці Плюха розбудив страшенний гармидер: у хаті бряжчали миски, грюкали двері. Плюх навшпиньки прокрався до кухні та… аж рота розкрив від подиву! Геть усі полиці були зняті зі стін, а стільці стирчали догори ніжками.
На столі стояв Топ і великою щіткою ялозив по стелі, лишаючи на ній білі вапняні смуги, а Шльоп сидів долі й чистив річковим піском каструлі.
– Що, прокинувся, лежебоко?! – усміхнулася сестричка Хрю. Вона тягнула на вулицю великий оберемок подушок і ковдр.
– Де ж ми тепер снідатимемо, якщо на столі стоїть Топ?! – розгублено запитав Плюх.
– Не квапся зі сніданком, – відповіла Хрю, – хіба ти забув, що сьогодні – день великого прибирання? Скільки було балачок про це! І сам ти говорив, що працюватимеш цього дня завзято, наче бджілка!
– Годі базікати! Берися, Плюху, до діла! – гукнув Шльоп. – Вимий-но підлогу в кімнаті дядечка Борсука!
– Краще вже я стелю білитиму, – відпирався Плюх.
– Ти ще маленький і не дотягнешся до стелі, – суворо сказав Шльоп.
Нічого не вдієш, узяв Плюх відро та швабру й поплентався до кімнати дядечка Борсука. А день, як на те, був сонячний і теплий – так і кортіло покинути швабру і дременути крізь вікно!
Сестричка Хрю пильно подивилася на Плюха й раптом сказала:
– Знаєш що, сходи-но спочатку до лісу по віник. А то наш геть стерся – деркач деркачем!
– А де ростуть віники? – запитав Плюх.
– Віники не ростуть готовими, – розсміялася Хрю. – Їх в’яжуть із березового хмизу.
– Березового? – замислився Плюх. – А-а, знаю… Береза – це таке товсте дерево, з жолудями на гілках!
– Та ні ж бо! Ти сплутав березу з дубом, – втрутився в розмову Топ.
– Ой, ні, ні… – виправився Плюх. – Я хотів сказати, що береза – це кущ із горіхами!
– Не мели дурниць, – розсердився Шльоп. – Може, ти ще скажеш, що на березовому гіллі шишки ростуть?
Пацята дружно розсміялися, а Плюх зніяковіло почервонів.
– Ну добре, принесу я віника, – пообіцяв він. Прихопивши в кишеню шматок хліба та сиру, Плюх помчав до лісу.
На галявині він зустрів знайому мишку Міму. Вона тягнула за собою чималеньку купу сміття на великому лопуховому листку.
– Привіт, Мімо! – зрадів Плюх. – Пограймося у квача!
– Ет, ніколи мені, – відмахнулася Міма. – Я мушу до вечора закінчити прибирання у своєму житлі!
– І хочеться ото тобі марнувати час на таку дурницю! – хрюкнув Плюх і побіг далі.
Йому було неабияк прикро, що всі зайняті прибиранням і не звертають жоднісінької уваги на чудовий сонячний день. Враз він згадав, що мусить принести додому березовий віник.
Але навкруги було стільки різних дерев, і пацятко ніяк не могло зрозуміти, яке ж із них береза.
«Туп-туп-туп», – пролунало раптом на лісовій стежці, і назустріч Плюху вийшов старий Їжак.
– Добридень, дідусю Їжаче! Допоможи мені відшукати березу! – сказав Плюх.
Їжак поставив перед ним свою луб’яну козубеньку:
– Бачиш гриби на високій ніжці, з брунатним капелюшком? Вони завжди ростуть під березою, тому й називаються – підберезники.
– Отже, якщо я зможу відшукати такий гриб, то знайдеться і береза? – зрадів Плюх. – Ну, тепер у мене напевне буде березовий віник!
– Не квапся, Плюху, – зупинив його Їжак. – Сьогодні тобі вже не знайти жодного підберезника: я зібрав їх усі до одного. Почекай до завтра. А зараз ходімо зі мною, допоможеш мені вимити шибки у віконцях! Вони в мене геть запорошилися, і я не бачу сонечка!
– Щось мені сьогодні не хочеться, – буркнув Плюх. – Як-небудь іншим разом. – І попрямував собі далі.
Але не ступив і двох кроків, як із високої ялини на нього посипалися горіхові шкаралупки, і важка шишка боляче стукнула пацятко по носі.
– Вибач, – звісилася з гілки Білочка, – але сьогодні я вимітаю сміття з дупла. А чого ти такий набурмосений? – запитала вона.
– Я не знаю, яка з себе береза, а вона мені дуже потрібна.
– Як можна не знати березу! – вигукнула Білочка. – Береза – це найкраща на світі гойдалка: її тонке, гнучке гілля спускається майже до землі!
– Дякую, – зрадів Плюх. – Тепер я обов’язково її знайду!
І він побіг у глиб лісу. Біля кожного дерева Плюх підстрибував, хапаючись за нижні гілки. Але гілля було не гнучке, воно щоразу ламалося, і пацятко падало долі.
– Нелегка це справа – шукати березу, – кректав Плюх, потираючи забитий бік. – Але я не можу повернутися додому без віника!
Аж ось при самому лісовому озері він побачив дерево, тонке віття якого звисало аж до землі.
– Ура! – вискнув Плюх. – Нарешті я знайшов березу! – Він ухопився за гілку і став розгойдуватися на ній. – Ух, як високо я злітаю! Ух, як чудово! – верещав він у захваті. – І справді, береза – найкраща гойдалка на світі!
Почувши галас, із води повистромляли голови мешканці озера.
– Хто це тут бешк-к-кветує? Хто нашу вербу к-к-квалічить? – суворо запитала Жаба.
– То це верба, а не береза?! – вигукнув Плюх і, випустивши від здивування гілку, плюхнувся у воду.
– Ква-а-а! Звичайно, це верба, а не береза, – зареготала Жаба.
– А як же мій віник?! – Плюх ледве не плакав. – Адже мені потрібні березові хмизинки!
Насилу виліз він з прибережного баговиння й поплентався далі. А назустріч йому чимчикували два вусаті таргани та волохатий павук. Вони йшли, узявшись попідруч, і журливо нарікали на свою лиху долю:
– Мудра Сова вигнала нас зі своєї домівки! Вона зняла павутину з усіх кутків і замазала воском усі щілини!
– Оце так! – почухав Плюх за вухом. – Усі тільки й думають про прибирання! Піду-но я до Мудрої Сови, вона ж усе знає і скаже мені, де знайти березу.
Сова дрімала на ґанку свого дому, у кріслі-гойдалці з дубової кори, оздобленому м’яким зеленим мохом.
– Пробачте, тітонько Сово, що я турбую вас удень, – боязко мовив Плюх, – але я ніяк не можу згадати, яка з себе береза?
Мудра Сова насилу розплющила великі круглі очі.
– Пхе, як не соромно! – пробурчала вона. – Живеш у лісі й не знаєш березу! Вона ж біла, як той сніг!
– Біла, як сніг? – перепитав Плюх, але Сова вже не чула його. Випустивши книжку, вона знову задрімала в кріслі-гойдалці.
Зненацька з кущів вигулькнула лисиця Цапа й солоденьким голосом проспівала:
– Моє шанування, Плюху! Я ненароком почула твою розмову з Мудрою Совою. Бідолаха, ти геть змучився!
– Сказати правду, – мовив Плюх, – я від ранку шукаю березу!
– А коли знайдеш, буде ще важче, – поспівчувала лисиця, – адже треба ламати пруття, потім зв’язувати його! Хто-хто, а я знаю: щойно зв’язала десять віників і заховала їх в ярку, під великим горіховим кущем. Хочеш, я поступлюся тобі одним… за хліб і сир, що в тебе в кишені?
– Готовий віник! – радісно хрюкнув Плюх. – Та я про це й не мріяв! – Він охоче віддав лисиці хліб та сир і чимдуж помчав до ярка, не чуючи, як за його спиною регоче Цапа.
Біля самого ярка Плюх зустрів Зайця.
– Рятуйся, пацятко! В ярку ховається вовк! – пробелькотав Заєць.
– В ярку вовк?! – зіщулився від страху Плюх. – А як же я дістану звідти віника, якого я виміняв у лисиці?!
– Ой, який там віник! – замахав лапами Заєць. – Тікаймо, поки цілі!
І вони чимдуж помчали. Перескакуючи через кущі й купини, Плюх послизнувся й гепнувся в калабаню, повну брудної води. Ледве вибрався він звідти, але на що став схожий! З рильця струменіла вода, очі та вуха були заліплені брудом, а на хвості висів шматок якогось зеленого клоччя!
– Ну ти і страхопуд, Плюху! – вигукнув Заєць і заходився відтирати його, але тільки розмастив бруд.
Сяк-так доплелися вони до галявинки й лише тут дихнули вільно. Плюх прихилився до стовбура якогось дерева та похнюпився.
– Видно, доведеться мені повертатися додому без віника. А що скаже сестричка Хрю! Не знайшов я берези в лісі!
Почувши це, Заєць аж за живіт схопився і розреготався:
– Ха-ха-ха! Та ти ж сидиш під березою!
Плюх схопився і задер голову догори. Авжеж, це була береза! Стовбур білий, як сніг, віття звисає майже до землі.
Пізно ввечері Плюх повернувся додому й урочисто вручив сестричці Хрю великого запашного віника.
Побачивши Плюха, з голови до ніг заляпаного брудом, Хрю вигукнула:
– Погляньте тільки, на кого він став схожий!
– Нічого, – сказав дядечко Борсук, усміхаючись, – зараз відмиється! Зате сьогодні він розуму набрався!