Непроханий гість

У дядечка Борсука була в лісі глибока нора. Коли починалися холоди, він залазив у неї і спав там усю зиму. А навесні прокидався, повертався до хижки пацяток, і вони знову жили всі разом.

Час від часу дядечко Борсук ішов до лісу. Там він заготовляв для пацят корінці на зиму, чистив і провітрював свою нору.

І ось одного разу, коли дядечка Борсука не було вдома, до пацят через паркан у садку зазирнув худоребрий козел Долдон, який утік від свого хазяїна.

– Тут живе шляхетне сімейство пацят? – церемонно запитав Долдон, трясучи бородою.

– Так, – відповів Шльоп, який саме порався на городі, – ми тут живемо.

– Я вельми радий, що знайшов вас, – сказав Долдон.

Він перестрибнув через паркан і, не звертаючи уваги на Шльопа, увійшов до хижки.

– Хто ви такий? – тремтячи від страху, запитала сестричка Хрю.

– Я ваш гість, – відповів козел. – Я знавав ще вашу поважну бабусю Хаврошу!

– Бабусю Хаврошу? – перепитали пацята. – Але ми ніколи не чули про неї!

– Бабусю Хаврошу знала вся околиця! – виголосив козел, плюхнувшись у фотель дядечка Борсука. – Між іншим, бабуся Хавроша завжди пригощала своїх гостей донесхочу. А я ваш гість і сьогодні ще не обідав!

Пацята повірили козлові на слово й заходилися його частувати. Долдон в одну мить проковтнув обід і сказав, що не наївся. Пацята принесли йому вечерю. Долдон з’їв так само й вечерю та зажадав ще. Тоді пацята принесли все, що було в них приготоване на завтра, а самі залишилися голодними.

Наївшись, козел перевальцем пішов до спальні й розвалився на ліжку дядечка Борсука.

– Я втомився та прошу мене не турбувати, – заявив він пацятам.

– Добре мати шанованого гостя, – говорили голодні пацята, намагаючись підбадьорити одне одного. – У нього такі великі роги! Він охоронятиме нас, поки не повернеться дядечко Борсук!

Так козел Долдон залишився жити в хижці пацят. З цього дня Плюх більше не скочувався вперекидь із пагорбів. Щоранку він набирав у струмку відерце води, мив козлові бороду й розчісував її гребінцем.

Шльоп із ранку до вечора працював на городі, щоб прогодувати козла-ненажеру. Він викопував овочі, лущив горох, збирав квасолю та боби. Надвечір бідолашний Шльоп так натомлювався, що вже й ніг під собою не чув.

Топ увесь день не відходив від плити. Він готував для Долдона супи й печеню, котлети й запіканки, компоти й пироги. Топ стільки смажив, парив і варив, що під кінець дня вже не знав: вечір це чи ранок, що подавати козлові – сніданок чи вечерю.

Сестричці Хрю доводилося без кінця чистити й лагодити одяг козлові, вибивати з нього пил і пришивати ґудзики, тож ніжки їй тепер увесь час боліли.

Друзі пацят боялися їхнього рогатого співмешканця. Тому Кріт, дідусь Їжак і мишка Міма перестали приходити до них у гості. Вони лише підбігали до дверей хижки і, припавши до шпарини, дивилися на козла.

А бідолашні пацята були геть розорені. Їхній сад і город спорожніли, всі овочі було викопано, всі фрукти та ягоди з’їдено.

– Коли ж це закінчиться? – зітхали пацята.

Одного разу Хрю набралася сміливості й запитала козла:

– Скажіть-но, шановний Долдоне, скільки днів ви ще прогостюєте в нас?

Козел роздратовано відповів:

– Я залишуся у вас надовго, бо мені тут подобається!

Почувши це, пацята ще дужче засмутилися.

– Сьогодні вранці, коли я на дві хвилинки пізніше подав йому вівсяну кашу, він так боляче буцнув мене в бік! – поскаржився Топ.

Сестричка Хрю розплакалася:

– Козел пожбурив мій улюблений кошик із нитками у вогонь і пригрозив, що й мене кине туди ж!

– Я піду до лісу та розшукаю дядечка Борсука! – рішуче мовив Плюх.

– Тебе з’їдять дикі звірі! – в один голос закричали пацята.

– Я ж маленький, я й під лопушиною можу так заховатися, – відповів Плюх, – що жоден дикий звір мене не помітить.

Так сказав Плюх і подався шукати дядечка Борсука. Усі лісові звірята хто як умів допомагали Плюхові: зайці бігли поряд з ним по стежці, білочки проводжали його, перестрибуючи з дерева на дерево, а коли настала ніч, світлячок запалив свого ліхтарика й освітив ним дорогу.

На допомогу Плюху прилетіла й Сова.

– Ух-ух! – залопотіла вона крильми. – Я чудово бачу в темряві та проведу тебе далі!

Уранці наступного дня Плюх розшукав-таки дядечка Борсука.

– Як ти потрапив сюди, Плюху? – здивувався Борсук.

Тремтячи від холоду і знемагаючи від утоми, пацятко розповіло дядечкові Борсукові про гостювання козла.

– То, виходить, це старий Долдон! – розсердився дядечко Борсук. – От нахаба! Ну гаразд, ходімо!

Дорогою дядечко Борсук зібрав різного зілля й велів передати сестричці Хрю, щоб вона зварила з нього сонний відвар для козла. Ненажерливий Долдон, не вагаючись, випив відвар і зараз же захропів. Тоді дядечко Борсук з пацятами зв’язали козла міцною мотузкою й виволочили його надвір. Вони відтягли старого Долдона в село та залишили лежати біля воріт крайньої хати.

Наступного ранку господар відчинив ворота й неабияк здивувався:

– Оце так поталанило! Мій Долдон утік кудись, розбишака! А цей ось козел дуже схожий на мого, тільки удвічі товщий!

Тут козел розплющив одне око й подивився на господаря.

– Чи-ба! Та ж це і є мій старий козел Долдон! Як ти погладшав! Оце дива! Ну, тепер ти від мене не втечеш! – І господар потягнув його у двір.

А пацята й дядечко Борсук знову зажили спокійно та весело.