Мандрівка на Місяць

Обхопив я тоді голову руками і ну її ламати, як викараскатися з цієї халепи! Аж враз я згадав, що турецька квасоля росте надзвичайно швидко. Тож я висадив одну квасолину і заходився рясно її поливати. Любо було глянути, як хутко вона пнеться до неба! Коли ж квасоля зачепилася вусом за місячний серп, я, не вагаючись, видерся нею вгору.

Та сокирку наче лизень злизав! Сокирка срібна, і місяць срібний! Де її шукати? Я аж упрів, поки здибав ту сокирку на оберемку торішньої соломи. Волів було додому вертати, одначе запопадливі слуги султана вже зібрали врожай і прибрали сухе квасолиння.

Проте я тертий калач! Швидко зметикувавши, що й до чого, я сплів із соломи мотузок і прикріпив до місячного серпа. Нічогенький вийшов мотузок, одне погано – дуже короткий. Зліз ним трохи – але ж до землі ще ой як далеченько! Та нічого, я й на це знайшов раду!

Я відрубав шматок мотузка вгорі й прив’язав до нижнього кінця. Так я подолав чималеньку відстань, трохи спочив на м’якенькій, хмаринці й рушив далі.

Але мотузок від постійного перерубування зіпсувався та – хрясь! – і луснув. Я шкереберть полетів донизу й шваркнувся на землю, аж памороки забило. Себто під землю, бо я пробив у землі величеньку яму. Очунявшись, я покликав на допомогу:

– Агов! Аго-о-ов! Чи є тут хто?

Хоч би тобі лялечка озвалася. Та де там! Довкруж лише тиша.

Я не знав, як мені вивільнитися з пастки. Думки безладно стрибали мені в голові. Аж тут якась порошинка потрапила мені до носа. Я довго тер його, аж поки голосно чхнув… думки мої від струсу зібралися докупи, і мене одразу осяяло. Є!

Я викопав нігтями (які, на щастя, не стриг із десять років) сходи і ними видряпався нагору, назад до моїх любих бджілок.