Тієї зими, коли я повертався до свого маєтку в Німеччині, по всій Європі лютував шалений мороз. Навіть сонце і те занедужало й почало підкахикувати.
Все навколо було вкрите шаром криги. Але кінь мій був настільки гарячий, що його копита під час бігу розтоплювали кригу на дорозі. Але варто мені було одного разу спинитися на мить, як підкови коня міцно вмерзли в кригу. І коли я пришпорив його, підкови відірвалися і так і залишилися на дорозі. Проскакавши трохи й помітивши втрату, я повернув коня і спрямував тією ж дорогою, та так удало, що в стрибку він потрапив копитами на всі чотири підкови.
Та на цьому мої пригоди не скінчилися. Скачучи верхи, я настільки замерз, що капелюх пристав до голови, а сам я намертво примерз до сідла.
Аж тут нагодилися якісь селяни, занесли мене до хати й посадовили на піч разом із сідлом. Там я просидів півдня, поки не відтанув.
Далі я повертався додому поштовою каретою. Добрячий шмат дороги нам довелося їхати вузькою стежиною, обабіч якої височів паркан. Я звелів візникові протрубити в ріг, аби не зіткнутися із зустрічною бричкою. Хлопець підніс було ріг до рота, але хоч як не силкувався, так і не зміг видобути жодного звуку. Все марно!
Аж гульк – назустріч торохкотить віз. Бачу: не розминемося. Я похапцем розпріг коней і підважив собі на плечі карету з усіма клунками-пакунками. Відтак перемахнув через паркан заввишки футів із десять. По хвилі я перескочив назад на дорогу, але вже позаду чужого воза.
Хух! Я втер піт, що густо вкрив моє чоло. Тоді поквапився до наших коней і схопив їх в оберемок. Два скоки – туди і назад – і коні знову запряжені в поштову карету.
Одна конячина, дуже молода й задерикувата, мало не накоїла лиха. Коли я стрибав через паркан удруге, вона зафуркала і взялася чимдуж хвицятися. Проте я хутко приборкав її, засунувши її задні ноги до своєї кишені.