Огіркові дерева

Повернувшись додому, я вирушив у свою першу морську подорож. Адже я марив морем ще відтоді, як під стіл пішки ходив. І то не дивно, бо мій батько багато мандрував і довгими зимовими вечорами любив почастувати гостей гарячим пуншем та правдивими й неприкрашеними розповідями зі свого життя.

Отож спершу я рушив на Цейлон. Спитаєте, де це? Та й сам не знаю. Я вже казав вам, що справжньому дворянинові не личить скніти за книжками.

Дорогою, біля якогось острівця, мене заскочив страшенний шторм.

Він лютував і бушував, вирував і шаленів, а відтак клекотав і навіснів. Ураган добряче пошарпав моє суденце, а на острові завиграшки повидирав із корінням здоровезні столітні дерева та шварконув аж попід хмари.

За три дні вітрюган ущух. Дерева, кружляючи, впали сторчма прямісінько на свої місця і знову вкоренилися, як нічого й не було. Отож про буревій уже ніщо не нагадувало, окрім… та про це варто розповісти докладніше.

Коли розігралася негода, на найвищому та найгрубшому дереві сховався тубілець із дружиною. Вони саме збирали у фартух огірки, яких рясно вродило та які вони страх як полюбляли.

А ті чоловік та жінка були, бачте, значно товщі, ніж довші, а простіше кажучи – опецькуваті. Отож дерево під їх вагою відхилилося від початкового курсу і після вдалого сальто-мортале приземлилося на галявину. І треба ж такому, що місцевий цар, наляканий ураганом, забився під лопушину саме на цій галявині і там ловив дрижаки. Тож огіркове дерево гепнуло простісінько на царя і, на щастя, прибило, як ту муху.

Авжеж, я сказав правильно: таки на щастя. Бо царок той був наймерзотнішим і найжорстокішим свавільцем у світі, до того ж дурноверхим бовдуром. Його улюбленою розвагою було скубти за чуба котрогось із підданців. Доводилося тубільцям аж зі шкури пнутися, плазувати і годити йому, наче болячці, щоб, бува, не дав стусана. Єдине могло покращити настрій тирана – огірочки, тож і гарували селяни цілісінькими днями, збираючи врожай.

Вдячні острів’яни одразу ж обрали новим царем того самого тубільця, який мимохіть звільнив їх від старого царя. На знак цього йому піднесли огірки-сіль – це вже такий у них звичай.

А ми швиденько полагодили корабель і вщерть навантажили його смаковитими огірками, бо коли ще той Цейлон!