Морський кінь

Одного разу зі мною скоїлася іще одна притичина на морі.

Якось, коли я неквапно чимчикував узбережжям, на мене несподівано накинувся… хто б ви думали? – розлючений морський коник. Та не якийсь там коник, а кінь! Як на те, у мене не було з собою навіть рушниці! Оце так халепа!

Та я не спантеличився, бо добре знаю, як приборкати коня, хай навіть і морського. Отож, накинувши пасок замість вуздечки, я загнуздав тварину і вправно засідлав.

– Вйо! Вйо! – скомандував я, пришпоривши конячину.

Коник заіржав і… гайнув у воду.

Яких тільки дивовиж я не узрів на морському дні! Були там і гори, і видолинки, заселені чудернацькими істотами: в одних голова поміщалася на череві, натомість в інших – на кінчику хвоста. Вони сиділи одне навпроти одного й виводили таких чудових пісень, що аж за серце брало. Повсюди, наче строкаті метелики, снували туди-сюди химерні рибчинки. Годі й уявити собі гарніше видовище!

Були на морському дні й доглянуті садочки, а що вже різноманітних дерев – то хоч греблю гати! І не якісь там звичайні груші чи яблуні! І навіть не банани та ананаси. Хочеш – тут тобі ростуть омари, що так кумедно ворушать вусами, там достигають раки, що войовниче вимахують клешнями, а ген-ген рясніють на кущах величе-е-езні устриці. Певно, того року омарові дерева вродили найрясніше. Отож я притьмом натрусив собі повнісіньку кишеню отих ласощів.

Хотів більше, та раптом мені забракло повітря, тож довелося підніматися на поверхню.

Отакечки, менш ніж за три години, я дістався до іншого берега, де й продав свого морського скакуна місцевому гендляру. А той заробив на цьому купу грошей, бо то був добрий кінь, який довгенько міг скакати без перепочинку та їжі.

А повернувшись додому, одного омара я висадив у себе в садочку, і тривалий час омарове дерево тішило мене смаковитими плодами.