Ненажерлива риба

Не менше, ніж полювання, я полюбляю купатися: то спокійно й безтурботно плисти на спині, то, шпарко розсікаючи хвилі, мчати наввипередки з дельфінами.

Якось я хлюпався у воді коло бережка, форкаючи і бризкаючись, аж глядь – до мене стрімко мчить велетенська риба із роззявленою пелькою. Рятуй…

Не встиг я змигнути оком, як мимохіть опинився в шлунку рибини. Ач, яка ненажера! Зусібіч мене огортала цілковита темрява – хоч би тобі один промінчик світла! Та де там!

– Гей, чи є тут хто? – У відповідь анічичирк!

Я підвівся й навпомацки, щоб не набити собі лоба, обійшов по колу свою несподівану в’язницю. Бачу – становище кепське, треба якось вивільнятися абощо.

Поки я так міряв кроками шлунок, то завважив, що своїм ходінням викликаю в рибини відчуття важкості в шлунку та печію. Тому я заходився щосили стрясати риб’ячі бельбахи: перевертався стовбула, гарцював і стрибав, а насамкінець утнув такого гопака, наче мене ґедзь покусав. Горопашна рибина од болю мусила виткнути писок на поверхню. Отакої!

Тут рибу помітили з італійської шхуни і, певно, вирішили познайомитися ближче. Отож її загарпунили і витягли на палубу. Я почув, як хтось белькоче італійською, що потрібно випатрати рибу. Погодьтеся, було б прикро після всього потрапити під ніж кухаря, тож я почав щосили волати:

– Рятуйте, синьйори!

Рибалки почули мене і розпороли черево. Тоді я вигулькнув назовні і побачив гурт італійців, що аж роти порозтуляли від подиву. Я привітався з кожним і красно подякував за звільнення.

Звісно, я поласував із гостинними господарями смаженою рибою, а тоді – хоч не хоч – поплив назад: треба ж було забрати свій одяг.

І побий мене грім, якщо я брешу. Бо хто раз збрехав, тому вдруге не повірять.