В Єгипті все складалося для нас якомога краще. Додому ми вертали на суденці річкою Ніл. Стояла напрочуд сприятлива погода, і ми швидко просувалися вперед, милуючись гарними краєвидами.
Аж раптом – гай-гай! – річка почала розливатися. Виявляється, Ніл щоріч виходить зі своїх берегів. За кілька годин він уже затопив усе довкруж, приховавши береги.
Над ранок наше суденце зупинилося, бо застрягло серед якихось чагарів – і ні туди, ні сюди. Пригледівшись, ми побачили, що це не чагарі, а верховіття чималеньких мигдалевих дерев. Як на лихо, ще й здійнявся вітрюган. Ми незчулися, як суденце нахилилося, зачерпнуло води по вінця й каменюкою пішло на дно годувати раків. Одначе ми встигли вчепилися за віття мигдалевих дерев.
Так ми провисіли кілька днів, безпорадні й непорушні. Увесь цей час ми ласували стиглим мигдалем, що був як кулак завбільшки. Певна річ, і запити мали чим. Ще б пак! Скільки сягало око, навколо нас блискотіло плесо Нілу. Отож ми нахилялися до річки – сьорб! – і на дерево. А попід нами роззявляли неситі пащі крокодили, та дістати – зась! Бо ж ми висіли надто височенько. Звірюки аж скреготіли зубами од люті.
За двадцять днів вода спала так само швидко, як і наскочила, і ми могли мандрувати далі. Та от капость – на чому ж мандрувати? Аж ген-ген на пагорку ми помітили своє суденце. Одначе річка так пересохла, що нам довелося чимчикувати кілька миль до води, несучи судно на плечах.
Та це й було до речі, бо руки в нас від тривалого висіння до того затерпли й задубіли, що іще довго відстовбурчувалися вгору. Потому навіть довелося приторочити їх шворкою до тулуба.
Після всіх пригод я переможно повернувся до Константинополя, і султан щедро обдарував мене.