Турецький султан радо зустрів мене після вдало виконаного доручення і почав частенько запрошувати до себе на обід. А позаяк султан купався в розкошах, то яких тільки наїдків там не було! Їсти – їж досхочу, хоч лусни, одначе випити – дзуськи! Ви ж бо знаєте, що мусульманам заборонено пити вино. Проте його величність (на те ж він і султан!) робив виняток для себе, і після ситної трапези, бувало, на самоті куштував отой «виняток».
Одного разу султан, бачачи, що я сиджу геть сумний і невеселий, запросив і мене на це частування, натякнувши, що буде чим розважити душу.
Зачинившись, його величність дістав із шухлядки пляшечку винця, і ми влаштувалися по-турецькому.
– Призволяйтеся, любий Мюнхаузене. Це моя остання пляшка, куплена в Угорщині, – припрошував він. – Погодьтеся, бароне, що кращого вина ви зроду-віку не куштували!
– Пхе, ваша величносте, – пхикнув я. – Винце так собі, погань. Певно, вам підсунули бражку. Бо минулого року я смакував значно ліпше вино при дворі угорського короля.
– Не може такого бути!
– Це так само певно, як і те, що я найправдивіша людина у світі! Закладаюся, ваша величносте, що за годину доправлю вам з королівського льоху пляшку найкращого угорського вина, поряд з яким ваше вино – кислятина.
– Е ні, Мюнхаузене, не кепкуйте з мене. – Султан насварив мене пальцем. – Де ж це бачено, щоб за годину дістатися до Угорщини?
– Можу закластися на будь-що! – зопалу кинув я.
– Згода! – вигукнув султан. – Якщо до четвертої години виконаєте обіцянку, то візьмете стільки золота, скільки подужає винести один ваш слуга, а ні – то голову геть, – солоденьким голосом пообіцяв султан і вдоволено потер рученята.
Ми вдарили по руках, і я без зволікання послав скорохода до Відня. Я написав йому записку і звелів передати в руки самому королю:
«Ваша величносте, якщо ваша ласка, дайте моєму слузі пляшечку вашого найкращого вина, інакше ваш покірний слуга розпрощається із життям… Барон Мюнхаузен»
Скороход відчепив гирі й помчав навзаводи з вітром. Тільки його й бачили!
А тим часом я із султаном неквапно допив залишки вина, теревенячи про те та про се.
Уже чверть на четверту… О пів на четверту…
За чверть четверта…
І що б ви гадали? Точно! Немає мого скорохода!
Султан красномовно поглядав на годинника. Мені вже наверзлося, що він ось-ось плесне в долоні, викликаючи ката, аби стяти мою бідолашну голівоньку. У мене навіть шия почала свербіти.
За п’ять хвилин четверта мені аж млосно стало. Я випросився в його величності в садочок подихати свіжим повітрям. Але, відчуваю, мене крадькома так і пасуть недоброзичливі очиці султанових слуг.
Ох, несила вже й чекати! Тоді я покликав до себе слухача, щоб дізнатися, де забарився скороход.
– Послухай-но, де цей неквапа, – кажу я слухачеві. – Чи не хильнув він зайвого і чи, бува, не заснув.
Слухач припав до землі і вигукнув:
– Так і є! Цей телепень десь похропує, певно, десятий сон уже бачить.
Тоді я кличу мисливця та наказую:
– Ану глянь пильним оком, де скороход, і хутчіш підніми це ледащо!
Мисливець приставив дашком руку і вмить доповів:
– О-ондечки, за триста миль, він приліг відпочити під дубком, а пляшку поклав поміж корчі. Ну, зараз я йому всиплю, – гукнув мисливець, прицілившись.
Його куля влучила в жолудь над головою скорохода, жолудь упав і – бемц! – дав щигля сплюхові, розбуркавши від сну. Небавом ми побачили, як закурився шлях, і за півхвилини четверта скороход уже був тут як тут.
Скуштувавши обіцяного напою, султан сказав:
– О, ви мали рацію, любий Мюнхаузене, це найкраще у світі вино. Ви можете взяти стільки золота і коштовностей, скільки подужає винести один ваш слуга. – І султан мене швиденько випровадив, аби скоріше видудлити винце на самоті.
Ну, мені теж нема коли розбалакувати. Я покликав силача, і ми навідалися до скарбниці султана. Силач розвузлив мотузок на своєму лантуху і вщерть напхав його золотом, перлами та ще всілякою коштовною всячиною. А тоді завдав собі лантух на плечі, і ми дременули до гавані.
Навантаживши золото на судно, ми притьмом рушили в Італію, поки султан не передумав. Бо, правду кажучи, я таки пустив його по світу з торбами.