Дізнавшись, що він геть-чисто зубожів, султан спаленів од люті, аж пика йому почервоніла, і почав вимахувати кулаками. А відтак негайно спорядив увесь турецький флот, аби наздогнати мене.
– Повернути будь-що! – звелів він і затупав ногами. Тим часом я відплив від берега лише на дві милі, коли зирк – нас повним ходом наганяють турецькі кораблі, а на них – куди не кинь оком – незліченно вірних посіпак султана. Та ще й слабенький вітерець ледве напинав наші вітрила.
Ось тобі й маєш! Що могла вдіяти проти всенького турецького флоту купка відчайдушних сміливців? Моя шия знову почала страшенно свербіти. Невже доведеться пропасти ні за цапову душу? Аж враз згадую про слугу-вітрогона. Е ні, думаю, певно, ще поживу на світі.
– Ану задай їм перцю з маком! – кажу йому. Надія знову зажевріла в моєму серденьку, коли вітродув вийшов наперед і взявся до справи. Він випнув груди, увібрав повітря в легені, завмер на хвилю… а тоді я-як чхне!
Ворожі кораблі мов корова язиком злизала. Вихор кинув їх на прибережні скелі й геть-чисто потрощив. Оце чхнув так чхнув!
Тоді вітрогон легесенько дмухнув у наші вітрила, і за якусь годинку ми дісталися до Італії.
А в Італії я зажив розкошуючи і кохаючись і в добрі, хіба що печеної криги в мене не було.