Проте таке життя мені швидко набридло. Я так знудився за військовими подвигами, що, власноруч роздавши скарби султана жебракам, вирішив будь-що шукати слави. Аж тут дуже доречно розкочегарилася війна між Англією та Іспанією.
Англійський генерал, якого обложили у фортеці Гібралтар, наслуханий про мою звитягу, покликав мене на допомогу.
– Любий Мюнхаузене, ну придумайте хоч що-небудь!
Мене така повага приємно втішила.
– Гаразд, – поважно відказав я.
Ми вдвох прискіпливо оглянули укріплення. Бачу – справи кепські: фортецю оточила сила-силенна чванькуватих іспанців, які ось-ось видеруться на мури. Та це ще півбіди! Бо ж ондечки гульк – іспанці викотили наперед далекобійну гармату і націлюють простісінько на те місце, де я стою. Оце так зухвалість!
Я почухав потилицю, і блискучі думки застрибали в голові наввипередки. Відтак звелів притягти вдвічі більшу гармату і зарядити.
– Ну зараз ми насиплемо їм солі на хвіст! Тепер вони знатимуть, як гнути кирпу! – вигукнув я.
А тоді дочекався, поки неприятель зробить постріл, і тієї ж миті скомандував:
– Вогонь!
Бу-бух! Від оглушливого гуркоту аж виляски по воді пішли.
Результат був надзвичайний: два ядра здибалися десь на півдорозі. Вороже ядро змінило напрямок і вколошкало з десяток неприятелів, а відтак, перетворивши на друзки щогли кораблів, попрямувало в Африку. Прочухравши ще двісті миль, воно насамкінець стріло в далекому африканському селі біленьку хатинку. Залетівши в прочинене вікно, ядро вибило останні два зуби бабці, що лежала навзнак і мирно похропувала уві сні.
Та й англійське ядро не пасло задніх! Відкинувши вороже ядро, воно розбило іспанську гармату і потопило найбільший корабель.
Англійці кинулись вітати одне одного з перемогою, а їхні серця вщерть сповнилися вдячністю до мене.
– Слава, слава, барону Мюнхаузену! – гукали вони зусібіч. А дехто навіть утирав очі хустинкою, шморгаючи носом.