Прогуляти урок у вчителя, з яким не ладнаєш, – що це: сміливий вчинок чи втеча від проблеми? Спробуймо разом пошукати відповідь на це непросте запитання.
– Ну що, знову фізру прогуляєш? – Славко занепокоєно зазирнув в очі другові.
– Мабуть… – невпевнено відповів Артем, похмуро глипнувши з-під лоба.
– А може той… Може не треба?
Артем знову глянув на друга з-під лоба, а потім розправив плечі й різко відповів:
– А нехай Хома знає! Нехай бачить, що я його не боюся!
Хомою учні прозвали вчителя фізкультури Хомченка Євгена Борисовича. Він прийшов до їхньої школи торік і відразу ж запровадив на своєму уроці жорсткі порядки. «Халява не пройде!» – ці слова стали девізом Хоми, який бачив у кожному потенційного чемпіона. 45 хвилин уроку перетворилися на справжнє випробування для сильних і витривалих, що вже й казати про таких «хлюпиків», як Артем.
Хлопець ніколи особливо не дружив зі спортом. Коли був малюком, батьки записали його до секції легкої атлетики, але невдовзі забрали через «відсутність необхідних даних», як сказав тренер. Потім були футбол, плавання і навіть айкідо, але надовго Артем ніде не затримувався. У школі хлопець сумлінно відвідував уроки фізкультури – зірок із неба не хапав, проте й табель оцінка з фізкультури йому не псувала. Допоки не з’явився той навіжений Хома.
Він відразу поділив клас на «небезнадійних» і «хлюпиків» та заходився робити з одних і других «справжніх людей». «Працюй! Працюй!» – кричав Хома кожному, хто складав норматив не на 12 балів, і змушував виконувати вправу знову і знову.
– І чого йому від мене треба? – не раз бідкався після уроку Артем, стягаючи з себе спітнілу спортивну форму. – Ну не стрибну я вище голови, не стрибну! Як йому це пояснити?
У відповідь хлопці мовчали. Хтось із «небезнадійних» поблажливо усміхався, а хтось із «хлюпиків» співчутливо зітхав. Кожен вирішував цю проблему по-своєму: одні «рвали жили», намагаючись виправдати надії вчителя, а другі просто брали довідку в лікаря. Артем не хотів йти з мамою в поліклініку, де добра Марія Федорівна, їхня дільнична педіатр, точно написала б якогось папірця. Але й «рвати жили» причин не бачив. Він хотів, щоб усе було по-чесному.
– Ну не потрібна мені та дванадцятка з фізкультури, не потрібна! Чи той Хома тупий? Мені й дев’ятки вистачить! – червоний і злий Артем кричав про це в роздягалці, жбурляючи чиєюсь спортивною сумкою.
– Сумку мою залиш! – раптом відізвався хтось на його бурхливий монолог, і в дверях несподівано з’явився Хома. – Дванадцятки тобі, кажеш, не треба? Ну що ж – подивимося… Тепер спробуй у мене свою дев’ятку заробити! – загрозливо промовив учитель, впритул наблизившись до Артема. Побачимо, хто з нас тупий!
Хлопець отетеріло мовчав. Наступний урок фізкультури він вирішив прогуляти. І ще один, і ще… «Нехай Хома бачить, що я його не боюся!» – сказав він Славкові. Насправді ж просто не знав, що робити в такій ситуації.
Думка психолога
Ситуація справді непроста. Часом деякі люди компенсують свої невдачі чи нереалізовані амбіції коштом інших. Можливо, саме це й спричинило таку поведінку вчителя. Бажання виховати чемпіонів – це добре. Небажання зважати на те, що не кожен має бути чемпіоном – то вже ознака того, що він справді цим компенсує свої труднощі.
Але втеча з уроків не вирішить проблеми. Бо такі люди, як учитель Хома, не раз будуть зустрічатися на шляху Артема та інших «хлюпиків».
Можливо, хлопцеві варто поговорити з учителем, щоби попросити пробачення за необачне слово, а також сказати, що він хоче відвідувати фізкультуру, але не може витримувати такі навантаження. Є шанс, що вчитель зрозуміє. Якщо ж ні, то завжди необхідно пам’ятати, що учні не повинні самі вирішувати такі питання – є класний керівник, дирекція школи, є батьки, які мають бути в курсі справ.
Не треба боятися звернутися по допомогу до дорослих, бо втеча з уроку нічого не доведе вчителеві, а от Артемові це може добряче «попсувати нерви» наприкінці семестру.