– Щоби вступити до школи, нам довелося попріти, – сказала мама ввечері.
– Це добре, – пробурмотів тато, не відриваючись від кросворда. – Кажуть же: доки не впріти – діла не вміти…
Потім отямився:
– Що означає «попріти»? Був урок фізкультури?
– Ні. «Попріти» означає, що діти змусили нас червоніти за кожну їхню відповідь! – мама говорила суворо, хоча в очах її грали добрі смішинки. – У всіх на співбесіді виникли труднощі! Буквально в кожного!
Іванко складав на килимі великий пазл і в розмову батьків не втручався. А чого втручатися, якщо твою думку все одно не зрозуміють?
– Спочатку Іванко тримався добре… – розповідала мама. – Запитали: «Хто дитина овечки?» Відповів: «Ягнятко». «Хто чоловік курочки?» – «Півень!» Аж тут дійшло до корови, і наш син схибив. На питання «Хто дочка корови?» відповів: «Телятина»… Ти таке уявляєш?
– Цілком, – усміхнувся тато. – До речі, якби мене запитали, хто чоловік курки, я б викликав для вчительки психіатрів. Не знаю, хто ото надумав, що кури заміж виходять… Мого часу дітей питали, скільки буде два плюс два…
– І математика теж була! – радісно продовжила мама. – Катрусі – тій мрійниці, що вічно в хмарах витає, – дісталося хороше питання: «Сиділо на дереві сім пташок, дві полетіли, скільки лишилося?» Дівчинка, звісно, відповіла правильно. А вчителька взяла та й попросила: «Склади тепер, Катрусю, свою задачку». Та й склала: «Сиділо на дереві сім собачок, дві полетіло, скільки лишилося?» Мама Катрусі навіть за двері вискочила, щоб її регіт не дуже було чути. Собаки полетіли! Здуріти!
– Схоже, ви туди посміятися ходили, а не дітей у школу віддавати, – зауважив тато.
– Схоже. Але сміятися довелося не лише з дітей! Із себе також… Ось, наприклад, Зінусю нашу питають: «Уранці – сніданок, удень – обід, а ввечері що?» Ну, дівчинка чесно сказала: «У тата – вечеря, а в нас із мамою – канапки з чаєм без цукру». Учителька аж подавилась. А мама Зінусі почервоніла й бурмоче: «Ну кажуть-бо: сніданок з’їж сам, обід розділи з другом, а вечерю віддай ворогу…» Потім збагнула, що сказала, і геть зніяковіла. Ми з нею всю дорогу згадували це й реготали…
Тут і тато не втримався, осміхнувсь у вуса. Але швидко опанував себе й суворо сказав:
– Дітям стрес, а вам веселощі! Сором!
– Який там стрес? Вони задоволені були, як на святі. Половина класу – дітлахи з нашого двору. Усі знайомі, усі одне до одного звикли… Шкода лише, Сергійка не було. Бабуся його каже, застудився.
Іванко насторожився, потім непомітно вислизнув із кімнати і взяв телефон.
– Зате без Сергійка дражнитись нікому – краса! Словом, клас у нас набрався хоч куди – якщо нічого не навчимося, то насміємося принаймні! Такі малюки кумедні, такі сміхуни! – продовжувала щебетати мама.
А Іванко уже по-геройськи нишком ковзав коридором, пробираючись на кухню, де його ніхто не почує.
За мить Іванко вже просив когось із дорослих покликати Сергійка до слухавки.
– Алло! Привіт, Сергійку! А я ж дивувався – чого ти не прийшов. А мама сказала, застудився… Ну що тобі розказати про перший шкільний день? Ми трималися добре, як на святі. Розповідали все, що тільки знаємо. А от батьки підвели! Змушували нас червоніти весь час. Реготали, відповідали з місця, за двері виходили, коли заманеться! Жах, а не батьки! А ще й нас обговорюють!
– Знаю, – відповів Сергійко. – Бабуся й досі біля під’їзду всім своїм подругам про вас розповідає. Каже, якась дівчинка букви до дошки несла, щоб слово «школа» скласти, та й по дорозі одну букву загубила. Доки дійшла від першої парти до дошки – загубила!
– Це Марійка була! – гордовито запевнив Іван. – Ти ж знаєш: що вона загубить, того вже нізащо не знайти! Тепер ніхто слово «школа» скласти не зможе!
Раптом Іванко відчув на собі чийсь погляд. У дверях завмерли дві пари здивованих очей. Здається, мама з татом – а це, звісно, були їхні очі – чули всю розмову.
– Ну добре, Сергію, – не розгубившись, швидко сказав Іван. – Піду маму вкладати спати, бо їй завтра мене в школу вести! Проспить іще!
– Оце та-а-ак… Діти якось підозріло швидко ростуть… – тільки й змогла протягнути мама.
А потім з усмішкою додала:
– Швидко, але весело!