– Мамо! – сказала Зінуся. – Народи мені старшого брата! Це дуже важливо!
Мама усміхнулася, ніжно дивлячись у блакитні, як небо, оченята шестирічної доньки. Усе довкола розпливалося, хекало й ховалося від сонця, а Зінуся стійко крокувала розжареним камінням, анітрохи не боячись спеки… Уся в матір! На відпочинку мамі з Зінусею подобалось буквально все: і довколишні пейзажі, і ніжна морська вода, і навіть такий, як зараз, здавалося б, звичайнісінький похід на обід. Іти необхідно було вздовж прудкої гірської річки, огородженої чудернацькими кованими поручнями. Тримаючись за них, можна було звіситись униз і поспостерігати метушню качок унизу. Щоправда, нині Зінусі було не до качок.
– Мамо! – повторила вона. – Мені дуже потрібен старший брат!
Мама у відповідь лише сміялась. І нехай би Зінуся просила про якусь дрібницю – морозиво там або скасування тихої години… Але старший брат був потрібен для справи. Для найважливішої справи – справи всього життя Зінусі!
Віднедавна Зінуся вирішила стати зіркою. У кафе, де мама з донькою обідали, вчора працював телевізор. Із завмиранням серця Зінуся дивилася, як в’юнка смаглява дівчинка та її дорослий брат показували акробатичний номер у передачі про пошук талантів. Головна тітонька з журі довго аплодувала, а дядько з вусами казав, що в дівчинки велике зіркове майбутнє. Питання: чим Зінуся гірша? Повірте, кружляти вона зможе ще швидше! Відтоді долю Зінусі була вирішено: підготувати номер, поїхати на передачу і прославитись. Не вистачало лише старшого брата.
Міркуючи, Зінуся загойдала ногою. І розтяжка в цієї ноги була наче й чудова, на гімнастиці Зіну завжди хвалили…
– Впустиш в’єтнамок у річку! – застерегла мама.
– Не впу… А-а-а! Впустила! – налякана Зінуся спостерігала, як її шльопанець здійснює акробатичний перекид і, ніби гиря, летить униз.
– Тримайся, шльопанцю!
Отямившись, мама видала бойовий клич і кинулася до пожежної драбини, що вела прямо до річки. Швидко-швидко відважна мама спускалася драбиною. Певно, її теж хвалили б на гімнастиці… Саме в цю мить на безлюдну вулицю вилетів автобус із туристами. Вирішивши, що решта пам’яток зачекає, пасажири жваво зацікавилися мамою Зінусі.
Картинка виходила неабияка. Стискаючи в руці поділ спідниці, що заважав рухам, мама бігла за течією і стрибала з каменя на камінь, переслідуючи шльопанець. Паралельно з нею одним берегом річки бігла стурбована Зінуся. Іншим – клацаючи фотоапаратами й захоплено жестикулюючи, мчали туристи й підбадьорювали маму.
Наступного дня Зінуся почувалася королевою. І байдуже, що в’єтнамок усе ж таки втік. Байдуже, що нове взуття без блискіток і бантиків… Головне, що на сайті місцевих новин красувалося тепер фото Зінусі. На ньому з широко розплющеними очима й розчепіреними руками Зінуся неслась уздовж гірської річки, а далеко внизу виднівся мамин силует…
Офіціант якраз ставив перед Зіною тарілку. Він кинув на дівчинку пильний погляд і зніяковіло гмикнув у вуса. Сумнівів не лишалось – упізнав!
«Ось вона – слава!» – подумала Зінуся й розпливлась у широкій зірковій усмішці.