Читати, писати, дружити і все зразу

– «Вок-зал», «Ап-те-ка», –  Настя-гостя вертіла тоненькими білявими кісками й без упину читала всі підряд вивіски. –  «Бан-ко-мат»! Цікаво, чому «Банко-мат» буває, а «Банко-шах» ще не вигадали?

Дорослі засміялись, а Сергійко тільки дужче спохмурнів. Жарт про шахи він, звісно, зрозумів, але все одно вважав, що вихвалятися негарно. Звісно, Настуся вміє читати, вона ж бо вже перший клас закінчила! Ну то й що з того? От Сергійко, коли букви нарешті почнуть складатися для нього в слова, нізащо не буде вихвалятись. А раніше ж, коли Сергійко з Настею пустували в бабусі в далекому селі, його двоюрідна сестра була хорошою. А тепер – ось тобі й маєш – виросла! Братові ледве кивнула й відразу до дорослих кинулась. Ех… Усю дорогу від вокзалу Сергійко хнюпився й сумував.

– Ну чого ти, – біля під’їзду мама тихенько підштовхнула сина наперед. –  Не будь дикуном! Подружись із сестричкою!

– Я з дівчиськами справ не маю! – сердито відповів Сергійко, ухиляючись. – Я гуляти піду! З дідусем!

Дід Іван був найкращим дідусем у світі. Хоча б тому, що завжди грав у дворі в доміно, і тому Сергійко в будь-який час мав змогу вийти «під нагляд дідуся». Гуляти дід не заважав. Навіть допомагав. Наприклад, коли сусідка Клава з першого поверху починала сваритися, дідусь завжди заступався:

– Клаво, облиш! Нічого дурного малеча не зробила, я ж слідкую!

– Не зробила, аякже! Мало м’ячем своїм здоровезним усі абрикоси мої не поламали!

Згадавши про злу сусідку, Сергійко раптом вигадав суперідею! Нехай противна Настя сидить удома, а тим часом її брат матиме справжні небезпечні пригоди! З калатанням серця Сергійко тишком-нишком прокрався до абрикос, одним махом опинився на дереві й узявся обривати ягоди. Оце так номер! Жаднюга Клава так стереже свої багатства, а героїчний Сергійко – гоп – і, ризикуючи життям, обібрав половину дерева, провчивши ворога…

Сергійко обережно спустився, зібрав скинуті абрикоси у футболку, висипав у таємне місце і, пишаючись власним подвигом, побіг додому.

А вранці все постало в зовсім іншому вигляді. Сусідка Клава сиділа під під’їздом і… схлипуючи, роздавала останні абрикоси дітлашні.

– А я ж так їх берегла, так охороняла! Поспіють, думала, пригощу діток з нашого двору вітамінчиками… Доброго ранку, Сергійку! Ось і тобі пакетик зібрала з того, що лишилося. Бери-бери, а то вночі хулігани знову прийдуть, і нам уже нічого не дістанеться…

Сергійко, не тямлячись від сорому, кинувся додому. Виходить, нікого він не провчив! Сусідка, виявляється, для дітей ці абрикоси охороняла. Ооой…

– Сергійку, ти чого? – Настуся обережно відкинула куточок ковдри, під якою схлипував брат. – Гей! Якщо тебе хтось образив, ти скажи! Я, між іншим, на карате ходжу! Уже три прийоми знаю! Показати?

Прикрощі чомусь негайно забулись… Не через карате – через співчуття. А хороше згадалось. І як минулого літа Настя з братом коників ловили, і як на горищі про привидів балакали, і як через вікно на город замість денного сну тікали…

– Я… мені… – Сергійко все розповів. –  Я думав, вона зла. Погана. Жадібна. А вона добра – уявляєш?!

Сестричка все зрозуміла й теж шморгала носом і схлипувала. А потім раптом пожвавішала:

– Ми вибачимось! Пиши зізнання! Що? Не вмієш писати? Та ну! Ти вмієш, просто не пробував. Справжній герой завжди готовий просити вибачення, якщо завинив.

Уже за півгодини блідий і серйозний Сергійко підійшов до сусідки.

– Ось, – сказав він, простягнув аркуш та змусив себе нікуди не втекти. –  Можете мене покарати. Тільки мамі не кажіть, не треба її засмучувати…

«Абрикоси зірвав я. Вони за будинком. Пробачте. Я думав, ви жадібна». Сусідка довго вдивлялася в текст, потім глянула в червоні від нещодавніх сліз очі Сергійка і раптом розсміялася.

– Жадібна? Ну треба ж! Хоча я й справді кричала на весь двір через абрикоси… Знаєш, ми обоє винні! Давай одне одному пробачимо й помиримося? Тільки ніколи, ніколи більше не бери чужого! А я не буду ні на кого кричати. Згода?

І Сергійко раптом відчув – насправді! – мов з плечей його звалилася ціла купа важелезного каміння. Не тому, що не сварили. Просто він зрозумів, що буде тепер хорошим! І від цього розуміння чомусь одразу стало в сто мільйонів разів легше жити!

А ввечері вся родина дивилася, як Настя з Сергійком усоте за день захоплено грають у школу. І тітка Катря голосно захоплювалась:

– Ах! Я завжди казала, що Сергійко – найдивовижніша дитина з усіх, кого бачила. За один день навчивсь і писати, і читати, і все відразу!

А Сергійкова мама нічого не казала. Лише тепло-тепло дивилася на сина і якось по-особливому, зовсім чарівно усміхалась.