Іллюша і його стихійне лихо

Не так і часто Ілля бував на базах відпочинку, а тим паче не часто готувався брати участь у справжніх концертах. Сказати чесно – і те, й інше в житті Іллюші відбувалося вперше. І треба ж, саме того дня мамі знадобилося поїхати в місто. Тобто приборкувати Васька не було кому.

«Іншим дітлахам добре: хто кота має, хто – хом’ячка. У Маши – взагалі зграя рибок… А в мене – менший брат! Що за несправедливість?» – нарікав подумки Іллюша. До того ж, Васько – не просто брат, а справжнє стихійне лихо.

– Ілле, у тебе лице страшне! – закричав Васько, щойно Іллюша почав приміряти костюм для виступу.

Бабуся заохала, а Ілля щосили постарався не розсердитись.

– Так треба! – пояснив він. –  Ми смішну сценку будемо показувати! Тому й борода. Я Діда граю! Хіба не схожий?

– Схожий! – підозріло легко згодився Васько. –  І зубів у тебе, як у діда Сашка, нема!

Ілля швидко стулив губи. Передні молочні зуби в нього саме випали. Мама казала, так треба – шість років усе ж таки. А Васько глузує…

– У тебе волосся темнюче, а в діда Сашка – біле, –  несподівано сказав братик і, набравши в обидві руки тягучої манної каші, поклав її братові на голову. – Ура! Тепер і в тебе біле!

Поки відмивали Іллюшу, поки витирали підлогу, поки сварили Васька… Уже й час концерту підійшов.

Бабусю з братом Ілько посадовив у перший ряд, а сам побіг за лаштунки. Оленка Баранова вже чекала там. Вона була старша за Іллю на два роки й на стільки ж відповідальніша. Це вона вигадала взяти участь у концерті й тепер, доробляючи свій костюм Баби, дуже хвилювалася.

– Невід не забув? Бороду приніс? Це головне!

– А що казатимемо? – поцікавилась дівчинка, яка грала Золоту Рибку.

Про це Баранова не подумала. Та й навіщо?

– Щойно з’явимось у таких костюмах, усі зразу повмирають зі сміху, –  твердо сказала вона. –  А слова – то дрібниці! Які в казці були, ті й кажіть.

Заперечити ніхто не встиг, бо ведуча голосно промовила:

– Гумористична сценка «Золота Рибка»…

Човгаючи старечою ходою, Іллюша вийшов з-за лаштунків. Баба вискочила слідом. Волосся її стояло дибки, обличчя було заляпане, а коритом вона розмахувала, мов качалкою. На жаль, у залі ніхто не сміявся: глядачі чекали, коли актори заговорять.

Аж тут подав голос Васько:

– Це мій братик! – закричав він на всю залу. –  І мочалка в нього на обличчі моя, нею тато миється!

Дід-Ілля розчервонівся, закинув наперед невід із сітки від настільного тенісу і гучно, щоб заглушити брата, заволав:

– Ловись, рибко, велика й маленька!

– Ти що?! – висунулася з-за лаштунків перелякана Рибка. –  Так не Дід, а Вовк рибу ловив! Ти казки переплутав!

У відчаї Іллюша почав виправдовуватися:

– Переплутаєш тут, коли братові не тридцять років, а три. Снігуронько! Снігу… Тьху! Тобто, Золота Рибко!

Глядачі реготали. Особливо коли, випрохавши в пихатої Баби пиріжків під час бенкету, Васько чесно сповістив, що ті булки пластмасові.

– Добре ж ти вигадав із переплутанням казок, – прошепотіла Баба-Оленка, не припиняючи кланятися перед глядачами.

– Ой… Це не я… – Іллюша зніяковів і раптом, неочікувано для самого себе, підскочив до Васька й потягнув його на сцену.

– Правильно! – глядачі заплескали ще гучніше. – Малюк теж справжній артист!

– Добре, коли є молодший брат, – зітхнула Баба-Оленка.

Ілля на мить замислився, потім глянув на задоволеного братика… і впевнено погодився.