Не так і часто Ілля бував на базах відпочинку, а тим паче не часто готувався брати участь у справжніх концертах. Сказати чесно – і те, й інше в житті Іллюші відбувалося вперше. І треба ж, саме того дня мамі знадобилося поїхати в місто. Тобто приборкувати Васька не було кому.
«Іншим дітлахам добре: хто кота має, хто – хом’ячка. У Маши – взагалі зграя рибок… А в мене – менший брат! Що за несправедливість?» – нарікав подумки Іллюша. До того ж, Васько – не просто брат, а справжнє стихійне лихо.
– Ілле, у тебе лице страшне! – закричав Васько, щойно Іллюша почав приміряти костюм для виступу.
Бабуся заохала, а Ілля щосили постарався не розсердитись.
– Так треба! – пояснив він. – Ми смішну сценку будемо показувати! Тому й борода. Я Діда граю! Хіба не схожий?
– Схожий! – підозріло легко згодився Васько. – І зубів у тебе, як у діда Сашка, нема!
Ілля швидко стулив губи. Передні молочні зуби в нього саме випали. Мама казала, так треба – шість років усе ж таки. А Васько глузує…
– У тебе волосся темнюче, а в діда Сашка – біле, – несподівано сказав братик і, набравши в обидві руки тягучої манної каші, поклав її братові на голову. – Ура! Тепер і в тебе біле!
Поки відмивали Іллюшу, поки витирали підлогу, поки сварили Васька… Уже й час концерту підійшов.
Бабусю з братом Ілько посадовив у перший ряд, а сам побіг за лаштунки. Оленка Баранова вже чекала там. Вона була старша за Іллю на два роки й на стільки ж відповідальніша. Це вона вигадала взяти участь у концерті й тепер, доробляючи свій костюм Баби, дуже хвилювалася.
– Невід не забув? Бороду приніс? Це головне!
– А що казатимемо? – поцікавилась дівчинка, яка грала Золоту Рибку.
Про це Баранова не подумала. Та й навіщо?
– Щойно з’явимось у таких костюмах, усі зразу повмирають зі сміху, – твердо сказала вона. – А слова – то дрібниці! Які в казці були, ті й кажіть.
Заперечити ніхто не встиг, бо ведуча голосно промовила:
– Гумористична сценка «Золота Рибка»…
Човгаючи старечою ходою, Іллюша вийшов з-за лаштунків. Баба вискочила слідом. Волосся її стояло дибки, обличчя було заляпане, а коритом вона розмахувала, мов качалкою. На жаль, у залі ніхто не сміявся: глядачі чекали, коли актори заговорять.
Аж тут подав голос Васько:
– Це мій братик! – закричав він на всю залу. – І мочалка в нього на обличчі моя, нею тато миється!
Дід-Ілля розчервонівся, закинув наперед невід із сітки від настільного тенісу і гучно, щоб заглушити брата, заволав:
– Ловись, рибко, велика й маленька!
– Ти що?! – висунулася з-за лаштунків перелякана Рибка. – Так не Дід, а Вовк рибу ловив! Ти казки переплутав!
У відчаї Іллюша почав виправдовуватися:
– Переплутаєш тут, коли братові не тридцять років, а три. Снігуронько! Снігу… Тьху! Тобто, Золота Рибко!
Глядачі реготали. Особливо коли, випрохавши в пихатої Баби пиріжків під час бенкету, Васько чесно сповістив, що ті булки пластмасові.
– Добре ж ти вигадав із переплутанням казок, – прошепотіла Баба-Оленка, не припиняючи кланятися перед глядачами.
– Ой… Це не я… – Іллюша зніяковів і раптом, неочікувано для самого себе, підскочив до Васька й потягнув його на сцену.
– Правильно! – глядачі заплескали ще гучніше. – Малюк теж справжній артист!
– Добре, коли є молодший брат, – зітхнула Баба-Оленка.
Ілля на мить замислився, потім глянув на задоволеного братика… і впевнено погодився.