Не знаю, як ви, а Катруся була чаклункою. От зараз, наприклад, феєю погоди. Сиділа біля віконця й тихенько наспівувала завірюсі:
– Завірюхо-віхоло! Ти так гарно вієш! Заспіваю пісеньку – ти мені зрадієш!
І сніжинки слухняно здіймалися танцювати в такт пісеньці. Отаке диво!
Та Катруся почала мерзнути.
– Ну все, годі! – скомандувала вона завірюсі. – Щось ти розгулялася! Перед сном заспокоюватись треба, а ти бешкетуєш! Припиняй!
Завірюха ж саме розвередувалася. Заспокоюватись вона не мала бажання.
– Ну гаразд! – пожаліла її Катруся. – Погуляй тоді ще трішки! Але потім щоб одразу – спааати!
Катруся зістрибнула на підлогу, впевнена, що чари її слів подіють, і вранці по дорозі до садочка тато скаже: «Дивовижно! Увечері такий вітрюганище був, а зараз – тихо та любо…» Адже й літній дощ, і осіння буря колись також спочатку вередували, але потім зважали на слова Катрусі й заспокоювались.
Уранці тато, звісно, не знатиме, що це його шестирічна донечка приборкала завірюху. Ані слухняно поснулі сніжинки, ані сама Катруся не скажуть про те, хто начаклував таку гарну погоду.
– Алло! – Катруся вчепилася в телефон, заздалегідь усміхаючись.
Телефонувала мама, за якою Катя вже страшенно скучила.
– Так! Суп? Приготувала. Гм… – Катя скривилася, згадавши, що зробила за вказівками мами все необхідне, крім єдиного – не заправила суп макаронами. – Ее… Мамо, я макаронів не знайшла. Зате знайшла спагеті. І кинула спагетину в суп. Одну – зате довгу-довгу. Завдовжки – як усі наші макарони… Що? Та ні, мамо, буде смачно. Ти позавчора, коли я в минулий суп варену картоплю кинула, теж боялася, що татові не сподобається. А він з’їв дві порції й дуже мене хвалив… Ну що ти смієшся?! І я тебе люблю. Повертайся швидше! Добре, зварю поки сосиски… Розповідай, що треба робити. Води набрати? Так, уже йду на кухню…
Засумувати, коли мама поклала слухавку, Катруся не встигла – пролунав новий дзвінок. Цього разу – у двері. Сусідка Марійка вихором залетіла в передпокій.
– Гайда до мене мультики дивитися! Мама сказала, що твій тато тебе відпустить. Дядьку Сашо! – це Марійка кричала вже в кімнату. – Ви ж Катрусю відпустите? Дякую! Давай швидше!
З годинником зі стрілками, що висів у передпокої, Марійка порозумівалася погано. Тому, щоб дізнатися час, їй довелося шуснути на кухню.
– Зовсім мало часу! Одна година тільки до сну лишилася! Біжімо швидше!
– Мені сосиски доварити треба! – поважно відповіла Катруся.
– Та плюнь ти на них! – сусідка вже знову кричала з передпокою.
Буквально за мить Марійчина голова з’явилась у дверях.
– Ой! Що ж ти таке робиш? – зойкнула вона, помітивши Катрусю, яка тримала пійману в каструлі сосиску на виделці й старанно плювала на неї.
– Ти ж сказала – плюнь! – ображено нагадала Катя. – На праску ж плюють, аби перевірити, чи готова вона до прасування. Мабуть, і на сосиски теж можна, щоб дізнатись, чи готові вони до поїдання…
Марійка діловито виштовхала подругу в коридор і взялася шукати пальто, яке примудрилася загубити десь у передпокої. Катя повідомила тата про недоварені сосиски й пішла по Лариску.
– Це що таке?! – допитлива Марійка великими очима стежила, як Катруся бере прив’язану до ручки вікна стрічку й починає обережно тягти її.
Другий кінець стрічки був виведений на вулицю, а на ньому – оце так! – теліпалась велика лялька в красивому вбранні.
– Ти що, Лариску за вікно викинула?!
– Це вона так гуляла. Діти повинні гуляти! А тепер піде з нами дивитися мультики! – твердо повідомила Катя. – Тоді ми помиємо руки й ляжемо спати. І щоб без вередувань!
Марійка так і не зрозуміла, кому Катя сказала останні слова – не ляльці ж?! Загалом, дивна Катрусина вигадка здавалась Марійці безглуздою. Річ у тім, що Катя була впевнена: якщо довго-довго, десь півроку, поводитись із лялькою, як із живою людиною, то вона обов’язково оживе. Тож давно – Марійка навіть не могла порахувати скільки – Катруся возилася зі своєю Ларискою. З одного боку – весела гра. З іншого – не так уже це й легко. Лишень спробуй пам’ятай про це й не загуби ляльку десь у подружок… По правді, Марійка свою Барбі закинула вже наступного дня і тепер трішки заздрила Катрусі з її Ларискою.
– Півроку – це дуже довго! – дорогою повчала Марійка подругу. – Через півроку ти вже забудеш, що хотіла оживити Лариску, а от няньчитися з нею звикнеш. Так і будеш до старості з лялькою ходити!
Катя лише всміхнулась у відповідь. Вона дуже-дуже вірила в силу своїх чарів. І знала, що Лариска неодмінно оживе.
А за декілька днів Катрусина мама повернулася з лікарні. Ще й не сама, а з сестричкою! Не своєю, звісно, а Катрусиною. Увесь дім ахнув, коли сестричку назвали Ларисою. Це що ж виходить? Вигадка Каті дійсно спрацювала?!
А одного разу, коли дорогою до садочка Катруся озирнулася, щоб помахати мамі, котра дивилась у вікно, дівчинка побачила, що аж із трьох вікон звисають стрічки. На двох були прив’язані тепло закутані ляльки, а на третій – плюшевий песик…