У садочку був короткий день, тому про Іванка подбала сусідка. Вона ж – Зінина бабуся. Така турботлива! І додому довела, і засніжений одяг витрусила, і руки помити відправила, і, поки ввічливий Іванко Зінусі іграшки показував, вечерю підігріла… Зітхала вона при цьому так, ніби Іванкові не п’ять років, а п’ять місяців. Або ніби Іванко не на годину сам удома лишився, а на цілий рік.
– Ну, ми підемо, добре? – нарешті запитала вона.
В Іванка назбирався мільйон тисяч справ, які потрібно було зробити до повернення батьків, тому у відповідь хлопчик щосили затрусив білявою голівкою.
– Легше! Шию звернеш! – Зінусина бабуся знов занепокоїлась, але швидко опанувала себе. – Час нам, друже, прощатись!
– Не прощатись, а буватись! – Зінусі набридло мовчати. – Прощатись – то вже зовсім надовго, мало не назовсім! А хіба ж ми не побачимося завтра? А от буватись – це інше! Це від слова «бувай»! Так краще! І ні, це не дурниці!
На щастя, вигадувала й сперечалася Зінуся вже на сходах. Іванко нарешті був удома сам! Миттєво зірвавшись із місця, він для початку трохи пострибав на дивані. Але то так, для натхнення.
– А тепер – справи! – скомандував він собі за хвилинку й відразу ж став серйозним.
Це не жарти! Завтра ж мамин день народження, а синок навіть листівки не намалював! Діставши фарби й альбомний аркуш, Іванко вирушив по воду. Звично крутнувши кран, він швидко відскочив: у трубах щось зловісно грюкало й буркотіло. І то так грізно, ніби якийсь лиходій оселивсь у крані й заявляв звідтіля, що воду давати не збирається.
Іванкові стало моторошно. А тут ще й у двері дзвонять. Як це? Припавши до дверей, Іванко набрався духу і, як учили, суворо запитав:
– Хто там?
– Сантехнік! – рикнув той самий страшний голос, що буркотів і в крані.
Іванко геть перелякався. Він знав, що чужим відчиняти не можна. Знав також, що справжні злодії вміють заходити до будинку навіть без ключів…
– Ти сам удома? – глузливо запитали з-за дверей.
– А от і ні! – не розгубився Іванко. І задля більшого ефекту додав: – Тато, поліцейський, спить у кімнаті!
Подіяло! На сходах одразу ж почулися кроки й невдоволене бурмотіння. А за кілька хвилин додому прийшов уже тато. Іван гордовито розповів про свою перемогу.
– Отаке! – тато схопився за голову. – Я ж і справді викликав сантехніка. Запізнився всього на кілька хвилин! І якби ж ти чесно сказав, що нікого немає вдома… А тепер сантехнік думатиме, що я непорядний. Його викликав, а сам спати влігся…
Іванко насупився. І треба ж такому! Як негарно вийшло.
Але тато – на те й тато, щоб завжди вигадати щось надзвичайне. І тут він миттю знайшов вихід.
– Усе робиться на краще! Зараз ми самотужки все полагодимо. Ще й у сто разів краще за будь-якого сантехніка. Ану, синку, допомагай!
І почалася злагоджена, весела робота. Іванко подавав інструменти й ганчірки, приносив телефон, щоб тато міг подзвонити друзям і порадитись… Іванко сам крутив потрібний краник на трубі й уважно дивився, чи тече вода з-під ванни. Тато щохвилини хвалив помічника й відразу ж вигадував для нього нове цікаве заняття. Усе це так захопило, що приходу мами ніхто й не помітив.
– Ремонтуєте? Самі? От молодці! – відсутність сантехніка маму зовсім не засмутила.
А наступного дня був вихідний. Тато з Іванком устали зрання, домалювали листівку, сходили на базар і навіть устигли дещо приготувати. А потім, увечері, коли дім уже гудів від гостей і привітань, мама відвела Іванка вбік і тихенько прошепотіла:
– Та все ж найкращий подарунок – це те, що було вчора. Раніше я й не здогадувалась, що ви з татком такі хазяйновиті. Дякую за це нове й приємне знання!
Від задоволення Іванко розчервонівся і подумав, що тато правду казав: усе робиться на краще.