– А Марійка-розгубійка вранці на сніданку випила сметанку! – заволав Сергійко, залітаючи в групу.
– Говориш їдко, друже, але мені байдуже! – гідно відповіла Марійка і зайшлася дзвінким сміхом. – Випила сметанку? Це ж як? Сметану їсти треба!
– Ти з Сергійком не грайся, – тихцем порадив якийсь маленький хлопчик. – Зі мною грайся! Я не дражнитимусь.
– Молодець, – похвалила Марійка, а потім зізналась: – Але я й справді розгубійка. Рукавички, наприклад, уже тричі губила. Зате ж тепер мама пришила їх до шубки резинкою. Її можна відтягувати і відпускати. Так цікаво!
У чергову групу садочка ввечері приводили тих, чиї батьки працювали допізна. Інтереси тутешніх дітлахів були різними, проте зараз усі, не змовляючись, кинулися до роздягальні дивитися на рукавички Марійки.
– Як виросту, собі теж такі куплю! – сказала найкраща Марійчина подруга Зінуся. – Добре вчитимусь у школі, стану королевою і зможу купити будь-що!
– А я, коли виросту, стану пілотом! Мені тато дозволив! – підхопив хтось.
– Подумаєш, – пхекнув Сергійко. – А я пожежником буду!
– А я героєм буду, Марійко! – сказав малюк, який обіцяв не дражнитися. – Ось зустрінеш ти злого робота… Що робити? Тікати? Клич мене на допомогу. Я втечу від нього замість тебе!
Раніше Марійка засміялася б, але тепер їй зробилося сумно. Вона раптом зрозуміла, що зовсім не знає, ким буде, коли виросте. Жах!
Дорогою додому дівчинка трималася за таткову руку, задумливо гойдаючись на ній, як мавпочка на ліані, і згадувала про пілота, пожежника й рукавички… Аж раптом…
– Немає… – Марійка обмацала шубку, оглянула кишені, роззирнулася довкола… – Загубила! Тату, рукавички зникли!
Спочатку тато не повірив. Теж обмацав шубку і кишені, теж роззирнувся… Потім зітхнув і зателефонував мамі.
– Як?! Як можна загубити річ, резинками пришиту до шуби? – дивувався тато. – Марійко, може, ти фокусниця? Або ж… Я навіть не знаю, що й гадати…
– Елементарно! – вигукнула мама, коли зустріла Марійку з татом біля під’їзду. – Ви забрали чужу шубу! Наша ж темно-сіра, а ця – світла! Швидше біжімо повертати!
І сім’я подалася назад до садочка.
– Ну ви й утнули! – сміялася дорогою мама. – Якщо колись мені знадобиться заховати скарб, я обов’язково віддам його вам! Упевнена, ви зараз-таки його загубите, ще й так, що ніхто ніколи не знайде!
Марійка знову гойдалася, мов мавпочка, цього разу тримаючись за руки обох батьків. І тепер вона зовсім не сумувала! Вона зрозуміла, ким буде, коли виросте! Є у світі скарбошукачі. А Марійка буде – скарбоховачем. Дуже рідкісна, загадкова і потрібна професія.
А чужу шубку встигли повернути вчасно. І свою – темно-сіру, з рукавичками – забрали. Тож усе цього вечора склалося пречудово.