Що за день!

– Чуєш, Бартеку, вже кінець місяця, – сказав на уроці Толек до Бартека.

Вони сиділи на останній парті, зразу за Каєтаном, тому, звичайно, він все чув.

– Ну і що? – Бартек не знав, про що говорить Толек.

– Як – що? Де той Оркан? Здається, він мав прийти до школи.

Каєтан стиснув кулаки. Він також чекав на Оркана. Спочатку Каєтан щодня допитувався в Майки про нього. Потім Майка почала нервуватися, тому він перестав. Він уже змирився з тим, що Оркан його обдурив. Він не прийшов тоді і не прийде взагалі. Такі вже ці дорослі. Спочатку обіцяють, а потім забувають.

Він обернувся і буркнув:

– Не заважай.

Толек знизав плечима.

– Він не прийде, – повторив він з таким виглядом, ніби це його веселило.

– Замовкни!

– Я не з тобою розмовляю, – процідив Толек крізь зуби і повторив: – Не прийде.

– Що там відбувається? Ану припиніть говорити, – зробила їм зауваження пані Полянка. Вона саме читала оповідання про комах.

– Це не я! – озвався Толек.

– Так, це ти! І це він заважає мені! – обурився Каєтан.

– Заспокойтеся, будь ласка! – повторила вчителька. – Каєтане, сядь за першу парту.

– Але чому? – запротестував Каєтан. – Це ж він зачіпав мене!

– Неправда!

Учителька нахмурилася.

– Мене не цікавить, хто кого зачіпав. На уроці ви повинні слухати. Каєтане, пересядь туди, куди я попросила.

Каєтан підвівся й неохоче рушив уперед. При цьому він спопеляючим поглядом зиркнув на Толека, але той не перейнявся цим, тільки зробив безневинний вигляд та посміхнувся до вчительки. Він виглядав як ангел.

Каєтан ображено плюхнувся на стілець. А пані Уля продовжила урок.

Але ж це було так нудно.

Важко всидіти. До того ж на першій парті…

Нікого не видно, тільки вчителька, дошка і кольорові плакати.

А ці плакати він уже знав напам’ять: таблиця з пірамідою здорового харчування, іменник, безпечний маршрут до школи…

Каєтан почав крутитися.

Ще кілька хвилин тому він старався уважно слухати, але тепер, попри те що дуже старався, думки самі кудись втікали. Мимоволі він почав малювати.

Він намалював робота, пожежників, а коли взявся малювати великого собаку, на аркуш сіла муха. Велика і чорна, напевно гнойовичка. Каєтан став за нею спостерігати. Муха підняла передні лапки і перебирала ними, як людина, що потирає руки.

Потім вона взялася чистити голову, далі підняла задні лапки і почала старанно терти крила. Він не сумнівався, що вона миється, але без води.

Каєтан вирішив намалювати також муху.

Один, два… шість ніг, два крила, великі очі… ой! Яке вона має волохате черевце! Коли він потягнувся за олівцем, почув голос учительки:

– Каєтане, ти мене зовсім не слухаєш!

– Я слухаю! – відповів він серйозно.

Муха полетіла.

– Тоді скажи мені, яка різниця між павуком і мухою.

Каєтан підвівся і випалив на одному подихові:

– Павук має вісім ніг, а муха шість! Павук плете павутину, а муха літає і дзижчить. Павук ловить інших комах у павутину, а муха миється і їсть хлібні крихти зі столу. І зовсім я не мусив слухати це нудне оповідання. Моя мама вчора віником стягнула зі стелі павутину, а я щойно спостерігав за справжньою мухою. Зблизька.

Пані Уля Полянка здивувалась.

Каєтан зрозумів, що бовкнув зайве. Клас із цікавістю чекав, що буде далі.

– Та-а-ак, – промовила вчителька. – Я бачу, що ти дійсно багато знаєш про мух та павуків…

Ого. Він уважно подивився на вчительку. Невже їй сподобалося?

– Та-а-ак… – збиралась вона з думками.

На допомогу вчительці приспіла Маріанна.

– А мені оповідання сподобалось.

Оце тобі! Підлабузниця.

– Чуєш, Каєтане? – запитала пані Уля. – Тільки ти один нудьгував. І, крім того, ти поводився дуже нечемно.

Зовсім ні! Він не був нечемним! Він тільки сказав, що відчуває. А Маріанна хотіла підлизатися до вчительки, і це зовсім не означає, що іншим теж сподобалося. Він бачив, як Іджі позіхав. І Кароль теж.

Останню половину уроку Каєтан зішкрібав фарбу з ніжки парти.

Що за день! Спочатку Толек дорікав йому Орканом, потім учителька звинуватила його в тому, що він розмовляв, а тепер ще й говорить, що він нечемний.

Каєтан забив погляд у парту. Не промовив ані слова. Він уже ніколи не озветься.

– Ну, що ти скажеш? – допитувалася пані Уля.

Каєтан мовчав. Учителька зітхнула.

– Сідай, – стримано сказала вона.

І тоді за дверима почувся якийсь шум. Ніби комахи всього світу вирішили приземлитися в їхній школі.

– Що там відбувається? – пані Полянка виглянула з класу.

Але там були не комахи.

У коридорі кричала і стрибала група дівчат зі старших класів. Але там були не тільки дівчата. Між ними товпилися хлопці. Спереду йшла весела директорка. Вона розповідала щось високому чоловікові, який тупцяв поряд і робив записи. Квапливою ходою директорка зайшла в клас.

– Любі учні! – сказала вона з посмішкою. – У нас несподіваний гість. Каєтане! – звернулася вона до Каєтана. – Цей гість відвідав нашу школу, але зазначив, що прийшов сюди спеціально для тебе.

Каєтанові стало гаряче. Його серце закалатало, як відбійний молоток. Хто це?

У дверях стояв Оркан. Зірка волейболу. Кумир.

– Привіт усім! – привітався він і запитав: – Чи є тут мій друг?

– Так! – скрикнув Каєтан і вибіг з-за парти.

– Привіт, Каєтане! – вигукнув Оркан. На його обличчі сяяла усмішка від вуха до вуха. – Хлопці з моєї команди хочуть привітати тебе з рятувальною операцією.

– Це подарунок від нас. – Оркан вручив Каєтанові сумку. Хлопчик заглянув усередину. У сумці була справжня спортивна футболка з підписами всієї команди.

– О, дякую! – зрадів він і обійняв Оркана. Директорка засміялася:

– Як мені подобається дарувати радість своїм учням, – звернулася вона до пана, який робив записи. Це був журналіст із місцевої газети.

Діти радісно дивилися на гостей. Директорка заплескала в долоні, а вчителька поправила волосся. Зненацька з-за спини репортера з’явилася жіночка з камерою.

– Чи можу я зробити фото? – запитала вона. – Я розміщу його в завтрашньому випуску.

– Звичайно! – погодився Оркан.

Директорка теж не заперечувала, тільки застерегла, що потрібно спитати, чи згоден Каєтан і його батьки.

– Звичайно! Ми ж професіонали, – підкреслив дещо ображено журналіст.

Пролунав дзвінок.

– Якщо хочеш, я можу провести тебе додому, – запропонував Оркан.

Каєтанові з несподіванки відібрало мову. Він тільки покивав.

Оркан допитувався:

– Це означає так?

Каєтан знову кивнув, тільки цього разу більш упевнено, а потім йому вдалося вимовити питання:

– А ти даси автограф моїм приятелям?

– А хто це?

Він покликав друзяк і почав їх назвати:

– Іджі, Даміан, Бартек і Кароль Сметана.

Потім Каєтан глянув у класну кімнату. Там сидів Толек. Він сидів з опущеною головою і виглядав сумним. Каєтан знав, що Толек захоплюється Орканом. У нього вдома на столі стоїть його фото. Напевно, він зараз їм дуже заздрить.

Хлопчики стали в ряд і вклонилися. Вони були вельми схвильовані. Кожен тримав у руках блокнот із ручкою. Молодий спортсмен почав роздавати автографи.

– А ще є Толек, – раптом сказав Каєтан. – Толек теж мій друг.

Толек здригнувся, але не підвівся з-за парти.

– А де він? – запитав Оркан.

– Я? – нерішуче запитав Толек.

Каєтан підійшов до Толека.

– Це мій друг від першого класу, – підкреслив він.

– Тобі також підписати? – запитав Оркан.

Толек засяяв. Він схопився зі стільця і скрикнув:

– Так, так!

Він радісно подивився на Каєтана і підбіг до свого кумира. При цьому він вийняв із кишені фотографію Оркана, яку колись вирізав із газети. (Нічого собі! Він щодня носив її з собою.)

Оркан поставив автографи і терпляче позував для спільної фотографії.

Потім помахав дітям рукою і почав збиратися до виходу.

Толек підійшов до Каєтана.

– Ми більше не вороги? – тихо запитав він.

– Ні, бо це якась дурня.

– Каєтане, вибач мені за все.

– Вибачення прийнято. Ти також пробач мені.

– Я маю щось для тебе, – згадав Толек і подав Каєтану невеликий пакунок. – Це печиво моєї бабусі. Я хотів його дати тобі ще кілька днів тому, але було так… ну знаєш… Ми не розмовляли один з одним.

Каєтан розгорнув пакунок. У серветці лежало запашне печиво.

– Моя бабуся каже, що коли ти його комусь даруєш, то це ніби ти говориш, що його дуже любиш.

Ох, цей Толек такий романтичний! Цього Каєтан не сподівався. Він почувався задоволеним. Дійсно приємно, що Толек дав йому печиво своєї бабусі, і здорово, що вони більше не вороги.

– Дякую, Толеку, – сказав Каєтан.

– Каєтане, ходи вже! – покликав Оркан.

– Уже біжу! – Каєтан зібрав речі. Звичайно, він пам’ятав про футболку. Акуратно склав її, і коли нахилився по рюкзак, то побачив кросівки. Авжеж, він знав, чиї вони! Найкрасивішої дівчини в школі. Амелія стояла поруч і посміхалася. Так просто.

– Хочеш бути моєю дівчиною? – запитав Каєтан. І тільки коли він вимовив останнє слово, то зрозумів, що насправді зробив. Він почервонів, як буряк, і опустив очі.

– Так, – відповіла Амелія.

Каєтан підстрибнув. Чудово!

– То бувай!

– Бувай! Побачимося завтра в школі, правда?

– Так, – підтвердив задоволений Каєтан.

– Я можу розказати про нас дівчатам? – запитала Амелія.

– Так. А я розкажу хлопцям. Бувай! – кинув Каєтан і побіг до своїх друзів.

Він обійняв їх на прощання. А найдужче обіймався з Толеком. Потім вийшов у коридор.

А там на нього чекав іще один сюрприз – Майка. Вона майже ніколи не приходить до школи Каєтана, а коли вже приходить, це завжди означає щось особливе. Цього разу так і було.

– Привіт, братику! – вигукнула вона. – Сьогодні після школи замість обіду буде морозиво, – повідомила вона посміхаючись. – Ми забираємо тебе в кафе «Під вишенькою».

НЕЙМОВІРНО! Так багато несподіванок!

По-перше, Оркан дотримав слова, по-друге, вони йдуть утрьох на морозиво, по-третє, він став хлопцем Амелії і, по-четверте, помирився з Толеком.

Каєтан почувався щасливим. У компанії сестри, Оркана і вереску дівчаток-старшачків він вийшов зі школи.

Ото був день!

КІНЕЦЬ