Толек більше не чіпає Каєтана – це факт, – але важко не помітити, що останнім часом він перебільшує. Наприклад, тато подарував йому мобільний телефон і він постійно ним хвалиться. Наче це восьме чудо світу. Як нерозумно… Звичайно, нерозумно не те, що він має мобільний. Його добре мати, і Каєтан навіть трохи заздрив Толекові, хоч і не признавався. Нерозумним є вихваляння. Якби Каєтанові батьки купили телефон, то він, звісно, так би не хвалився (мабуть, не хвалився б). А Толек постійно це робить.
Саме була велика перерва, але ніхто не пішов, як завжди, на обід, бо в їдальні тріснула труба і залила всю підлогу. Тому учні вийшли на подвір’я. Каєтан хотів побудувати фортецю з каменю, але не було з ким. Бо з Толеком він не розмовляв, але той і так приклеївся до телефону. Крім того, коли Каєтан проходив повз нього, Толек помахав телефоном перед його очима. О ні! Це вже занадто!
– Засунь собі той телефон у ніс! – прогарчав він.
– Ти заздриш, – сказав Толек, непривітно вишкіряючи зуби.
– І зовсім ні!
– Так!
– Неправда! Я можу мати кращий!.. Але волію грати у футбол!
О, Каєтан справді розсердився. Звісно, він трохи погарячкував, бо терпіти не може грати у футбол. Забивати м’яча він не вміє, не отримує від цього жодного задоволення, і взагалі футбол – то не для нього. Тато Каєтана говорить, що він теж ніколи не любив футбол, зате любив плавати. Каєтан також любив плавати, хоч спочатку те плавання в нього не дуже виходило. Він просто боявся. Але помалу освоївся з водою і тепер почувався в ній як риба.
Міг стрибати до будь-яких водойм – від басейну до моря. Він плавав би навіть у відрі (якби зміг), а Толек – ні. Толек не вмів плавати, але любив футбол. То чому зараз, замість того щоб бути на стадіоні з друзями, він сидів під деревом із телефоном? Дивний якийсь… Але чому Каєтан цим переймається? Він це хотів думати про це і побіг до хлопців.
Вони грали матч із дівчатами. Кароль стояв на воротах, а Даміан, Бартек та Іджі бігали кругом. Даміан якраз подав м’яча Бартекові, але Маріанна перехопила. Вона вдарила з усієї сили – БАХ! – і забила гарний гол.
– Ну що з тобою таке, Каролю! – скрикнув Іджі. Він був злий, що Кароль пропустив м’яч у ворота.
– А що?
– Вже третій гол! Стоїш, як лантух.
– Раз ти такий розумний, то сам захищай! – відказав Кароль і показав йому язика.
Іджі покрутив пальцем біля скроні й заверещав, що Кароль дурень. Кароль також щось крикнув, але Каєтан не почув, бо дівчата почали нападати і Маріанна знову забила гол. Чотири – нуль. Ох і сором! Почулися переможні крики дівчат, і посипалися хлопчачі лайливі слова. У тій метушні тільки Каєтан зауважив, що гол був забитий ліктем, але він не хотів втручатися. Він стояв і приглядався без найменших емоцій. Знову хтось на когось кричав, знову хтось когось обзивав… Ні-і-і-і. Футбол не для нього. Гм. Що робити? Нудьга… Коли вже закінчиться ця перерва?
Нарешті пролунав дзвінок.
Учні помчали до школи. Каєтан зупинився в коридорі перед класом і чекав, як завжди, на вчительку. Поруч стояв Кароль.
– Футбол – це дурня, – промовив він.
Каєтан знизав плечима.
– Я завжди це говорив.
– Маріанна обдурювала, а Даміан не потрапляв у ворота, – поскаржився Кароль і запитав: – Вийдеш після школи кататися на велосипеді?
– Сьогодні я не можу, бо йду до дантиста, – зітхнув Каєтан. Він хотів іще щось додати типу: «Дантист-садист», але йому відібрало мову, коли він побачив вчительку, яка стояла посеред класу.
Це була пані Валец! Всі в школі її боялися. Це постійний кошмарний сон усіх учнів, навіть старшачків! Що вона тут робить? Адже сьогодні має бути урок із пані Полянкою.
– Готові? – запитала вчителька і, не чекаючи відповіді, скомандувала: – Ходімо!
Діти рушили покірно, немов ягнята.
Каєтан зиркнув на Толека. Друг (наразі – ворог) буквально зіщулився. Пані Валец навіть не мусила йому говорити, щоб він сховав телефон у рюкзак. Толек зробив це сам і слухняно, мовчки та навшпиньках увійшов до класу. Вони сиділи чемно за партами. І чекали, що буде далі.
Пані Валец була на диво спокійною. Вона завжди сповнена енергії й ніби не вимовляє слова, а просто викидає їх із рота, як вулкан лаву, а сьогодні видавалася втомленою.
– Що за день… – буркнула вона. – Спочатку аварія в їдальні, а тепер раптова заміна у вас… От мені халепа, – промовила вчителька й оглянула клас. – Що б із вами робити? Таблицю множення знаєте? Зараз побачимо. По черзі. Раз, два! Почнемо з тебе.
Пані Валец показала на Іджі, який сидів біля вікна.
– Три на вісім?
Іджі зблід. Важко сказати, чи то він не знав, чи з переляку забув, бо тільки видушив із себе:
– Аа-а-а. А.
– Ой-ой! – жахнулася пані Валец і показала на Даміана.
– Шість на сім?
Даміан також не виявив математичних знань. Він тільки розтулив рота і завмер. Не видав жодного звуку. (Йому треба було пильнувати, щоб у рот не втрапила муха.)
– Та-а-ак. Тоді твій приятель, – показала вчителька. – Чотири на вісім?
– Чш-ш… той… – запнувся Бартек.
– Самі генії! – вигукнула пані Валец. Вона саме набралась енергії та прокричала на одному видиху: – Ледарі-самі-одноклітинні-в-голові-мають-тільки-забави-і-дурниці-якісь-інші-виростають-такі-неуки-безмозкі-нічого-не-вміють! Нічого!
О ні! Це вже занадто! Яке право має пані Валец їх ображати? Каєтан відчув, що мусить відреагувати. Він стиснув кулаки, щоб не вистрибнути з-за парти, і, не довго думаючи, вигукнув:
– Ми не дурні! Це несправедливо!
Пані Валец глянула на Каєтана. Вона так здивувалась, що, як і решта учнів, на мить завмерла. Промацувала Каєтана поглядом. Каєтан також подивився на пані Валец. Можливо, навіть занадто зухвало, але так вийшло. Сказав що сказав, і зовсім про те не шкодує. Пані Валец не повинна так говорити про них. Адже вона зовсім їх не знає… Коли таблицю множення запитує пані Уля Полянка, то нікого не називає ледарями. Їхня учителька лагідна. Завжди!
А що пані Валец? Нехай із Каєтаном тепер робить, що хоче, навіть причепить його до шкільної дошки.
Напевно, вона має велике бажання це зробити – видно по її очах. Ага! Зараз візьме його за сорочку і прикріпить до дошки. Але він, Каєтан, навіть не зойкне.
Мовчатиме там героїчно, як символ спротиву. (Може, хтось його врятує?)
Він глянув у куток класу, де сиділа Амелія. Так – вона на його боці. Вона стискала кулачки і виглядала дуже схвильованою.
Каєтан почувся краще. Він відчув приплив відваги й був готовий до найгіршого.
Однак пані Валец не хотіла Каєтана нікуди чіпляти. Вона весь час стояла і дивилася. Стояла і дивилася… Ох, яка нестерпна ця невизначеність. Що зараз буде?
Раптом пані Валец дивно зблідла.
Вона відкрила рот, наче хотіла щось сказати, – і впала на підлогу!
Це було так раптово, що в перші хвилини кілька учнів навіть розсміялися. Але потім сталася трагедія. Пані Валец почала дивно задихатися. Ніби щось упало їй в рот і вона не могла вдихнути повітря.
Запанувала мертва тиша.
Раптом від голосного кахикання вчительки Каєтан наче прокинувся. Він поспіхом кинувся до лежачої пані Валец.
– Вона задихається, – вигукнув він злякано. – Допоможіть!
Він почав діяти. Згадав, як одного разу вони з Майкою гралися в «першу допомогу». Вона показала йому, що потрібно робити, коли хтось знепритомніє, а потім сама вдавала жертву нещасного випадку, а Каєтан її рятував. Усі ці вправи з Майкою постали перед його очима.
Не роздумуючи, він поклав пані Валец так, як колись клав Майку. Робив це незграбно, але йому вдалося перевернути вчительку на бік і підкласти її руку так, щоб голова не відхилялася назад.
Пані Валец зітхнула й почала спокійно дихати. Але, на жаль, зовсім не рухалася.
Дівчата почали плакати, хлопці щось викрикували, тільки Амелія вискочила з-за парти і закричала:
– Я покличу дорослих!
Так-так! Амелія дуже розумна. Хтось же повинен покликати лікаря, а в класі ніхто не має телефону… Ніхто?! Каєтану раптом стрельнула думка, і він гукнув до Толека:
– Викликай «швидку допомогу»!
– Але як? – запитав наляканий Толек. Він ніколи такого не робив.
– Дай мені телефон! Хутко! – Каєтан кинувся до рюкзака приятеля і схопив його телефон. Набрав номер 103.
Коли в телефоні почувся голос, Каєтан спокійно, без паніки, розповів, що трапилося.
– Пані Валец знепритомніла. Я дзвоню зі школи, що на вулиці Щасливій. Пані Валец лежить під шкільною дошкою… Ми на першому поверсі, у класі номер шість!
Каєтан почув від диспетчера, що машина «швидкої допомоги» вже в дорозі. Він поклав слухавку і впав на підлогу біля вчительки.
– О Боже! Що сталося? – У цей час до класу забігла директорка, а за нею Амелія. З-за вікна долинув звук «швидкої», що наближалася.
Каєтан трохи піднявся з підлоги. Він не хотів іще дужче лякати директорку.
– Зі мною все гаразд, – заспокійливо прошепотів він. – Просто я відчув себе трохи втомленим.
Директор нахилилася над лежачою вчителькою.
– О Господи… – прошепотіла вона. Потім перевірила пульс і зітхнула з полегшенням, коли переконалась, що вчителька дихає.
До класу зайшли лікарі. Вони вправно заходилися надавати допомогу пані Валец. Один із лікарів запитав:
– І хто ж так професійно поклав учительку?
– Це Каєтан, – сказала Амелія.
– І він викликав «швидку допомогу», – додав Кароль.
Лікар посміхнувся. Він подивився на хлопчика і серйозно сказав:
– Ти врятував вашій учительці життя.
Та невже? О Боже! Цього Каєтан не сподівався.
Він не знав, що сказати.
Усе відбувалося так швидко… Він почувався дивно. Був приголомшений. Здається, він ще до кінця не зрозумів, що сталося.
– Ти наш герой, – сказала директорка.
– Я? – дуже здивувався Каєтан.
Директорка сіла навпочіпки перед Каєтаном, а потім міцно його обняла:
– Я пишаюся тобою. Дуже пишаюся, – повторила вона і встала, нишком витираючи сльози від хвилювання, а потім звернулася до Амелії: – Ти також діяла правильно!
Вона попросила учнів, щоб знову сіли за парти.
Звичайно, уроку вже не було. Зате прийшла класна керівничка і розмовляла з ними про те, що сталося.
Усі вітали Каєтана й обговорювали методи надання першої допомоги. Також всі були схвильовані випадком, що стався з пані Валец. Ніхто не говорив, що вона сувора, тільки розповідали про те, як добре знається на деревах і як цікаво викладає природознавство. А Амелія згадала, що колись на концерті з нагоди Дня Валентина пані Валец прийшла переодягнена в Пеппі Довгапанчоху і грала на акордеоні. Дивний цей світ. Ще недавно Каєтан думав, що пані Валец монстр, а тепер йому було її шкода. Коли вона лежала на підлозі, то виглядала такою безпорадною. Так… тихо. Він дуже хотів, щоб вона швидше одужала. Однокласники теж.