Висока культура

Ох тут тиснява! У роздягальні стояв натовп людей, бо приїхала якась екскурсія. Каєтану це не заважало, але пані Полянка і мама Маріанни нервувалися і постійно повторювали:

– Спокійно, спокійно!

– А як з тою культурою? – допитувався Каєтан.

– Тихо!

– Прошу пані…

– Не галасуйте. Діти, заспокойтесь!

От причепилась! Вони ж спокійні. Ну, може, Каєтан трохи менше, але Кароль! І Даміан, Іджі й Бартек – просто море спокою! Усі зібрані та поважні. Вони тільки стиха розмовляли, а Бартек пригостив їх жуйкою. Щось же треба робити в роздягальні.

Каєтанові вже обридла ця тема. Нічого не вдієш. Може, іноді варто дати собі спокій? Він узяв у рота жуйку і приклеїв її до зубів. Вдавав із себе вампіра.

Друзі хихикали.

– Ого, скільки тут людей! – зауважив Бартек. – Ці картини, напевно, із золота. Всі хочуть їх побачити, цікаво, чи нам також вдасться…

– Минулого року я бачив виставку під назвою «Людина й овочі», – розповів Каєтан. – Теж прийшло багато людей. Але картини були звичайні.

– «Людина й овочі», – потішався Бартек. – Кумедна назва.

– Усюди висіли намальовані фрукти та овочі, – продовжував Каєтан. – Аж хотілося з’їсти. Але найкращими були портрети з їжею. На обличчях, замість справжніх носа або щік, були морква й цибуля. Або навіть виноград…

Хлопці знову почали хихотіти.

– На цій виставці треба було показувати мою маму, – озвався Іджі. – Вона теж часто тримає на обличчі огірки.

– Ану тихіше! – не вгавала вчителька, весь час намагаючись заспокоїти клас.

Одначе там стояв такий галас, що вже ніхто її не чув. Нарешті підійшла їхня черга в роздягальні. Учні залишили свої куртки й увійшли до виставкового залу.

Тут на них чекала несподіванка:

Це не була виставка картин.

Щоправда, на стінах висіли різні малюнки, лежали також якісь креслення в скляних вітринах, але не вони привернули їхню увагу, хоч пані Уля говорила, що вони дуже цінні.

– Їх зробив Леонардо да Вінчі. Видатний художник і винахідник, – розповіла вона.

Пані Уля ще щось сказала, але Каєтан не почув, бо охоронці музею саме нагадали їм, що не можна спиратись на вітрини, штовхатись і стрибати… Ну, та вони не спирались, не штовхались і не стрибали. Зрештою – вони навіть не мали на це бажання. Креслення їх зовсім не цікавили, тому що в залі було щось набагато цікавіше.

Машини. Справжні. Їх можна було торкнутися. Деякі можна було порухати або навіть до них сісти!

– Любі учні! – вигукнула вчителька. – У вас є можливість побачити винаходи, побудовані в теперішні часи, але за кресленнями Леонардо. Леонардо да Вінчі винайшов ці машини 500 років тому.

Нічого собі! Які чудові машини!

Каєтан був переконаний, що тільки нині є чудові іграшки та різні пристрої, а тут виявляється, що вже давно хтось побудував вертоліт чи підводний човен. Або танк, який виглядає як космічний корабель.

Учні розбіглися залою. Кожен хотів торкнутися до дерев’яних конструкцій і порухати їх.

– Каєтане, заходь сюди! – покликав Кароль і зник усередині дерев’яної конструкції танка.

Каєтан уже хотів піти слідом за товаришем, але дорогою йому впало в очі щось інше. Щось значно менше. Його увагу привернув пристрій, який стояв на невеликій платформі.

КАТАПУЛЬТА. Це ж диво!

Він почав допитливо приглядатись. Як це працює? Так… Коліщатко, корба, шнурок. Геніально просто! Тут натягується, там сповільнюється коліщатко – Каєтан накрутив шнурок, і спеціальний ремінь урухомив механізм, який майже відразу зупинився. Бах! І куля полетіла. Як здорово! Каєтан уявив собі летючу ракету, яка потрапила далеко в табір супротивника, і там зчинилася паніка. Він має зробити таку катапульту вдома. Вона може бути навіть меншою. Він міг би обстрілювати ворога кульками для пінг-понга, або ні – краще яйцями! Він встановив би катапульту у вікні й націлився б у власників собак, які залишають купки на тротуарі. І – бах! – і в хазяїна, який не прибирає. Такий собі обмін: одна купка на тротуарі – одне яйце на голові. Отак! Може, вдасться вмовити тата? Напевно, у них усе вийде, тільки він не говоритиме татові про яйця.

– Тобі подобається?

Від голосу, який він почув, йому стало жарко. Він підвів очі й побачив Амелію. Яка ж вона красива! (Деколи людині стає так гаряче, що їй здається, наче її готують у горщику на вогні.)

– Ага… – прошепотів насилу він.

– Ти знав раніше про Леонардо?

Ой! Як добре, що Амелія про це його запитала, бо в нього є можливість показати свої знання. Він знає про Леонардо да Вінчі, тому що мама часто говорила: «Кожна культурна людина повинна знати три картини: “Мону Лізу” Леонардо, “Соняшники” ван Гога і…», а далі Каєтан не дуже знав, тому що ця третя картина часто змінювалася. Часом мама говорила про якогось «Жирафа у вогні», іноді про «Битву під Грюнвальдом», а деколи ще про щось інше… Важко було запам’ятати!

– Знав, – кивнув Каєтан. – Він намалював «Мону Лізу». Такий портрет.

– Добре, – посміхнулася Амелія. – У мене є зошит із «Моною Лізою» на обкладинці… А «Даму з горностаєм» ти знаєш?

О… Він не мав поняття, ким була дама з горностаєм. Зізнатися чи вдавати, що знає? А якщо він зізнається, що не знає, то, можливо, Амелія подумає, що він дурний?

– Я не знаю, – відповів Каєтан.

Амелія, здається, не подумала, що Каєтан дурний. У будь-якому разі, вираз її обличчя на це не вказував.

– Це теж картина Леонардо. Портрет жінки з горностаєм, якого вона тримає на руках. – Амелія відповідним жестом показала, як дама з картини тримає тваринку. – Висить у Кракові. Я бачила, коли була на канікулах. Вона краща від Мони Лізи…

Каєтан подумав, чи може ця дама бути кращою від Амелії. Ні. Це неможливо.

– Мені подобається оця катапульта, – сказав він.

– Гарна, – кивнула Амелія. – Там далі є арбалет. Теж гарний.

Боже милий! Амелія знається на цих пристроях!

– До арбалета я ще не дійшов.

– Тобі сподобається. Я бачила в школі твої механізми з блоків. Дуже кмітливо. Особливо пристрій для кидання паперових кульок. Розвідний міст теж.

Каєтан почервонів.

– Але вони не всі завершені, – буркнув він.

Амелія посміхнулася.

– Майже як Леонардо, – сказала вона. – Він мав тисячу ідей, але вони швидко йому набридали.

– Та ти що? Справді? – зацікавився Каєтан.

Зазвичай його недоліком було те, що він хотів робити багато справ одразу. Бо його цікавило так багато речей! У нього були різні задуми, і вони усі роїлися в його голові. А тому він часто чогось не закінчував. Наприклад, нещодавно малював секретний план подвір’я. Все йшло цілком добре. Та коли він потягнувся по лінійку, його увагу привернула книга моделей з пап’є-маше[1], і він захопився нею. У книзі показані різні вази, контейнери і маски. Ці маски були чудові. Вони дуже зацікавили його, і він вирішив якусь із них зробити. Він придумав, що зліпить маску заклинателя драконів. Тому він покинув малювання плану.

Підготував старі газети, папір, воду й борошно… Маску зробив майже повністю! Залишилося тільки розмалювати її. Але раптом за вікном з’явилися граки. Вони почали кружляти над подвір’ям і голосно каркати, тому він вирішив зробити відеозапис. Побіг до мами по телефон, але, на жаль, мама не дозволила. Вона заявила, що вже пізно, і наказала все прибрати. Ну, він і мусив прибирати. А наступного дня вони з татом дивилися телепередачу про вулкани, тому він забув про маску, бо захопився виверженнями вулканів і магмою. Він почав ліпити вулкан із пластиліну, але так його й не закінчив, бо саме прийшов кур’єр із покупками.

Він приніс великі коробки, і в них було багато цукру, борошна, макаронів та інших харчів, таких як шоколад і печиво. Щойно він допоміг мамі розкласти всі продукти в шафках (а це було того варте, бо він отримав шоколадку), як почав будувати танк з порожніх коробок… Однак тут треба сказати, що танк він закінчив! І танк вийшов надзвичайний. Дуло змайстрував із рулонів туалетного паперу, і, звичайно, до нього можна було увійти.

Шкода тільки, що батьки вже той танк викинули, а він міг би показати його Амелії.

Каєтан поглянув на свою подругу. Хоч вона розглядала катапульту, але уважно його слухала, тому що сказала:

– Леонардо був непосидючий. Йому все швидко набридало.

– Я дещо про це знаю…

Амелія натягнула катапульту. Вона поклала на неї цукерку і розблокувала коліщатко. Цукерка вистрілила.

– Генії всі такі, – зробила висновок Амелія.

Цукерка втрапила в Кароля.

Що вона сказала? Кароль аж підскочив. Генії? Вона сказала, що так роблять генії?

– Ой! – аж зарепетував Кароль.

– Це для тебе! – озвалась Амелія.

Кароль мав дурнуватий вигляд. Каєтан почав сміятися. Амелія дістала другу цукерку і пригостила нею Каєтана.

– Спасибі, – подякував Каєтан і запитав із повним ротом: – Ти знаєш, що таке висока культура?

– Знаю. Мені мама колись розповідала. Це різні картини в музеях і концерти або, наприклад, театральні вистави.

Незважаючи на пояснення, з виразу обличчя Каєтана було видно: він не второпав.

– Я теж не зовсім розумію, – зізналася Амелія. – Колись я чула, що це твори мистецтва. Наприклад, «Мона Ліза» або гарна книга.

– «Гаррі Поттер»?

Амелія примружила очі.

– Н-ні-і… Напевно, ні. Бо «Гаррі Поттера» читають усі, а тут ідеться про книги, які чимось нагороджені, знаєш, такі… – вона задумалась. Певно, шукала потрібне слово. Раптом зробила кумедне обличчя і закінчила: – … такі, яких ніхто не читає.

Ох і жартівниця ця Амелія! Каєтана розсмішило, що можна нагороджувати щось, чим ніхто не цікавиться: «Перше місце за книгу, яку ніхто не читає, одержує…» Та раптом щось прояснилося в його голові і, здається, він зрозумів, про що йдеться. Колись він був із Майкою та батьками в оперному театрі. Там йому дуже сподобалося. Вони слухали оперу «Дитя і чари». Він уперше таке бачив – актори на сцені не говорили, а тільки співали. І грав справжній оркестр. Сцена була кольоровою. І змінювалося світло… Звичайно, все відбувалося наживо. Він пам’ятає, що Майка слухала оперу з відкритим ротом. А після вистави зітхнула:

– У моєму класі я нікого не змогла переконати піти на оперу. Шкода.

А коли Каєтан запитав, чому ніхто не хотів іти, Майка відповіла:

– Люди люблять телевізор або кінотеатр. Мої подружки люблять романтичні комедії. Взагалі-то, я теж люблю… Так і буває: фільми дивляться всі, а в театр ходить жменька.

А тепер, розмовляючи з Амелією, він це пригадав. І подумав, що висока культура і є для такої жменьки. Вона цікавить небагатьох людей, попри те що прекрасна.

Каєтан оглянув виставкову залу. Навколо ходило багато людей.

– Катапульта, видно, не належить до високої культури.

– Напевно, ні. Бо це винахід, а винаходи – це наука. А ось там висять картини, – Амелія кивнула головою в бік сусідньої кімнати.

– Глянемо? – запропонував Каєтан.

– Треба запитати вчительку, – сказала дівчинка і підійшла до пані Полянки. – Вибачте, чи можемо ми подивитися ці картини?

Учителька глянула у вказаному напрямку. Швидко оцінила ситуацію; зал поруч був майже порожній. На стінах висіли картини з давніх часів: портрети, пейзажі та інтер’єри великих будинків.

– Тільки нікуди далі не йдіть, – застерегла пані Полянка.

Каєтан і Амелія зайшли до кімнати.

Там було тихо й таємничо. Каєтанові здалося, що він бере участь у чомусь винятковому. Амелія також дивилась, немов зачарована.

– Дивись! – вигукнула вона. – Цей хлопчик має таку ж зачіску, як ти. І тримає в руках лупу.

– О Боже, і справді! У мене вдома є майже така сама! Тільки моя чорно-срібна, а не золота, як тут. А глянь там, – Каєтан підійшов до картини, на якій були зображені діти, що бавились на сільській дорозі. – Бачиш цю дівчинку? У неї туфлі майже такі, як у тебе.

– Ти знаєш, які в мене туфлі? – запитала Амелія.

Каєтан почервонів.

– Але ж їх видно, – тихо сказав він.

Амелія подивилася на свої ноги і розсміялася.

– Звичайно. Видно!

Потім вони ще раз оглянули картину, на якій було зображено будівництво церкви. Каєтан уважно розглядав кожну деталь. Особливо підйомники, важелі й риштовання. Він зауважив, що риштовання на картині практично не відрізнялося від того, яке він не раз бачив на вулиці… Він задумався, чи робітники з картини розмовляли так само, як сучасні робітники.

– Цікаво, чи вони також підспівували на роботі? Або кричали: «Агов, подай оте! Ні, не це, а оте!» – запитав він.

Амелія не сумнівалася.

– Мабуть. І, напевно, насвистували різні пісні.

– Та-а-ак. Мабуть, так…

КАЄТАН УСМІХНУВСЯ.

У музеї було чудово.


[1] Пап’є-маше (читай із наголосом на останньому складі) – це суміш із паперу та клею, з якої можна формувати багато гарних речей, наприклад, мисочки або маски.